| © Наталія Чоловська, 07-11-2008
|
Там, де Олімп, у чарівній долині,
В новій, на диво затишній хатині,
Жив молодий, наївний ще, кентавр.
Він їв амброзію, і пив нектар,
З колєгами щоночі тусувався,
Щодня в оливі запашній купався,
Любов кентаврих юних і прекрасних,
Мав досхочу, та був, нажаль, нещасним.
Ходив весь час заплаканий й сопливий,
Стогнав: «О, Зевс! Який я нещасливий!»
Навколо все буяло і цвіло…
Він мав усе, та все не так було.
Щодня зітхав, коли ж той час прийде,
Й з небес йому на голову впаде,
Велике, повне, неймовірне щастя…
Ліниві боги спали, щоб їм трясця.
Благань кентавра юного не чули,
Свої прямі обов’язки забули.
Лиш Аполлон співав щось під фанеру,
А Зевс, під музику, натхненно трахав Геру.
Гермес з Діонісом напились до нестями,
З Олімпу впали вниз, згадавши маму.
Залізли хтиві в спальню до Венери,
З качалкою в руці їх стріла Гера,
Розпатлана, страшна і геть без гриму,
І тут Кентавр, з проханнями своїми…
Зевс аж нектаром, бідний, поперхнувся,
Гермес поглянув вниз і матюкнувся.
Венера ж геть незграбною була,
Й на голову Кентавра пролила,
Якусь бурду, погану і смердючу.
Вмить небо застелила сіра туча,
В життя Кентавра поповзли невдачі,
Бідака дивиться на небо, й тихо плаче.
Кентаврихи від нього відвернулись,
Мов від чуми, зрадливі відсахнулись,
Хатина зайнялась і вмить згоріла,
З країв далеких теща прилетіла.
Звалились голод, холод, суще лихо,
Кентавр, на попелі молився тихо,
Просив тепер він зовсім не про щастя,
А щоби обійшли його напасті.
Хирів, марнів, розтратив зовсім сили,
Та так, що вже недовго й до могили…
В ту ніч Кентавр прокинувся в тривозі,
Жахливе щось котилось по дорозі,
Кудлате, волохате, бородате,
Мов мінотавр, потворне та рогате.
Кентаврик швидко в хащі дременув,
Та монстр страшний сердешного почув.
Вже дихання смердюче за спиною…
Нещасна жертва стала під горою,
Щоби спокійно люту смерть прийняти
Життя своє потворі злій віддати…
Монстр підійшов, нюхнув Кентавра носом
Худющу постать зміряв оком скоса,
Стенув плечима, плюнув і пішов,
На шкапі й крихти м’яса не знайшов.
Кентавр, стояв, зажмурившись від страху,
Чекав, що голову відкусять змаху,
З нервової напруги зовсім впрів,
А потім оступився і зомлів.
Отямився. Поглянув в небо синє,
Чудовиська немає і впомині,
На ноги став, вдихнув на повні груди
Живий Кентавр. О, так! Він жити буде!
О, зупинися мить, бо ти прекрасна,
Він зрозумів, що більше не нещасний,
І закричав, невдаха, що є сили
«Живий! О, Зевс, який же я щасливий!»
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
