Довіряєш не знакам —
вони скаженіють, як хіть,
безтурботно ковтаючи
завтрашню безвість і звістку.
Переховуєш день,
наче пес відвойовану кістку,
знеінакшуєш час
і харчиш, захлинаючись: «Цить!»
Обіцяєш прийти
непоміченим бризом секунд
серед інших ілюзій
лакеєм Печалі і Кризи
з поколіннями Next,
у яких монголоїдні риси,
аби знати напевно,
кому плюндрувати цей ґрунт
задля кращих васалів,
що ними заповнений світ,
після першої ночі,
де вибрики відьом і вікон.
І зачинені душі,
безглуздо ковтаючи ліки
з екзальтованим щастям,
ховають і погляд, і схід
у пожухлу каплицю,
залишену задля молінь
фанатичних монахів,
що бачили витвір і силу,
де невір’я хвороби
імперії вперто косили,
аж допоки з’явились
стигмати у Next поколінь.
