І дим…
А врешті — що від диму?
Очам звикать в цей спосіб плакать.
А потім — ти себе не стримуй.
І сльози-рими — в глині знаки.
Нехай шумер шукає в рані
своїх клинописів відвагу.
Ми досі тут.
Чи ми ще звані
у світі богохульних магій?
І ми шукали — вже не диму,
і не раділи, і не знали,
що в час сліпий нам маски знімуть,
що непостійне буде сталим.
А руки й ті лякливі рухи
(коли на сонці очі слова
затверднуть, наче вірні слуги)
збагнуть тоді — а хто ж Єгова.
І піде Він.
І дим ув очі.
Залишить нам, неподорожнім.
А плоть, як глина, слова хоче,
де сонце у травинці кожній.
