Думи невтішні обсіли фіранку, як нетлі.
Вікна розчинені з диханням стиглих небес.
Падали ночі на груди й крутилися в петлі
десь на сорочці, незвичній такій, мов ексцес.
Пух павутиння чи міцно заплетені тіні
пасербством вулиць зберуться і ляжуть в мені.
Може, коханцям замало галактик у сінях
з нігтями в хмарах, як рибами у глибині.
Може, на клапті розірвана скатерка долі.
Вікна видихують хатню свою самоту.
Відчаю око з безсоння гуляє поволі
і знавісніння копійку шука золоту.
