Людина-Вівця сідає за комп’ютер
І починає писати свою двадцять п’яту автобіографію:
«Я пам’ятаю» - ієрогліф за ієрогліфом пише він – «це було у 2012 році,
Україна та Польща таки провели євро-футбол на своїй території:
Перед тим відремонтували дороги і поставили нові дорожні знаки,
Всіх пророків, що обіцяли квантовий перехід, чи на останок, хоча б кінець світу
Висилили за межу осілості…
Мовляв, все одно немає пророка в своєму селищі,
Так навіть записано в Біблії,
І про це знають усі, хто читав, того ж Пауло Коельо…
Я пам’ятаю, то літо, тому що якраз пройшло скілько-то років
Після смерті вівці Моллі,
До сих пір ведуться дебати: «А чи була вона повноправною істотою»,
«Так» - кажуть одні – ми навіть можемо перерахувати усі її хвороби…
«Ні» - кажуть інші. І взагалі, створювати нове життя може лише Господь,
І брати на себе Його повноваження – не гуманно…
І що нам до хвороб якоїсь там вівці-неістоти!
Вони забули, що для нас буддистів, усе суще – існує!
І я дуже шкодую, що Моллі не відповіла мені на жодного листа,
І що тоді ми так і не сфотографувалися на пам'ять…
Але я пам’ятаю.
Повітря , що мало вії-травинки й очниці-озера,
Берези-волосся й вуста-калину…
Асфальт –побитий, бо клався за кілометр від основної дороги,
І не вів до стадіону…
Й дівчисько на гойдалці, і вітер у формі поштаря, і церкву за цвинтором…
І декілька історій, що трапились у приміському автобусі.
Важко сказати, чи має це бути прочитаним,
Але іноді так хочеться, щоб хоч хтось прочитав твою двадцять п’яту автобіографію,
І повірив, що вона справжня.
І тому без жодних докорів сумління я пишу на обкладинці:
«Ще один рік з життя Людини-Вівці»
Автор: Харукі Муракамі…
