я заліз під місток,
бо промок до кісток,
бо складавсь винятково з вологих часток.
я ховався від стріл:
хтось проводив відстріл
всіх подібних до мене - й мене перестрів.
очевидно - це блуд!
та і - що я роблю?
уподібнився мокрому в полі стеблу..
це ж, мабуть, не потоп
нас, господніх подоб?
та й чи мало траплялось в історії спроб
затопити мене:
от, для прикладу, днесь
я купався в ставку й одоробло одне
(вже на ранок - дрова!)
десь з-під низу сплива
і на дно - і тримає мене за лівак!
та позаду цей жах.
я ж наївно вважав,
що пригодам кінець. отже - їх наближав:
в невидноті, тому
я в болоті тону,
бруд вкрива ватерлінію поза корму.
що за диво - дощі..
і волосся до щік..
і на вулицях порожньо - ані душі.
лише музики звук,
ті слова, що назву,
кулеметні потоки очікувань з вух.
намокати бровам,
замовкати б ровам..
я не смію дощеві качати права,
бо у львові намок.
бо подібний на мох,
що наріс на дерева. мені б теремок:
я б зігрітись хотів,
я би так пропотів,
аби тільки хтось зглянувся і пропустив.
та ні свічки довкіл,
та й ні звуку вовків..
хоч нема небезпек - але хто б затистив?
понад очі імла.
я схопився стрімглав
і побіг, і усіх на три літери слав
невідомо куди.
"он у домику дим",
я подумав, коли вже туди заходив.
і, зустрівши ..ніщо
на помості з дощок,
присмоктався до бочки, як тiльки ввiйшов,
алкогольні "парі",
манить запах в дірі..
я настільки напився, що ледь не здурів.
тільки ви не судіть:
я вертався з орбіт,
а потрапив під дощ - як мені не запить?
хай і рима проста,
та і я з-під моста.
корабель мій загинув, а я - мов з хреста.
ледь осів на землі,
як намок і зомлів.
не казав, а молов, наче змучений млин.
напоровсь на стіну.
парашут відстібнув.
очуняв очевидно за хвилю одну.
замоліть мені гріх:
я міцний, як горіх,
тільки цього замало для тих, угорі.
невідь звідки прийшов,
мокре все, кожен шов.
відчуваю вологу углиб, до кишок.
над собою сміюсь.
бачу сон про змію.
налякавшись, прокинуся, я вже в стою:
в домі далі пітьма
і нікого нема.
погукав. з'ясувалося, що задарма.
подивився надвір
на божественний твір
розвернувся і вийшов у двері, в їх ствір,
у вузенький прохід.
по калюжах - про хід
я не думаю, каплі за шию з дахів.
від затоплених ям,
з мокрим навіть ім'ям,
напивався вином - хоч у цьому Хайям.
і нарешті домів.
без машин, без димів.
я не міг говорити, я плiв, як умiв.
заточився i впав.
пригорнувсь до стовпа -
відкидаю волосся (до щік налипа).
і нікуди - куди?
на планеті один.
розумію, що жодних не трапиться див.
і молюся собі.
до людей "підсобіть".
правда, мовчки, і слухаю цокіт зубів.
у повітрі озон,
і на весь горизонт,
розгорнулася райдуга, наче газон.
наче хто її стриг.
наче це був пан-Біг.
це було так прекрасно, що я навіть ліг.
так би радо помер,
і мовчав би тепер,
і полинув би в космос, ввімкнув би стратер.
тільки тут не помреш,
бо тебе врешті-решт
доведуть до воріт - і назад. під арешт.
заборонять вірші.
наблюють у душі.
і залишать самим - не забудьте, пишіть.
це був перший причал.
з тих часів я не мчав,
перед мене дощі, я ж не мав і плаща..
і боюся, що снив,
наче все пояснив,
та усе так примарно, я ж хочу масних,
переконливих до-
казів, жодних "недо-",
замість спирту хотів би плящину Бордо.
тільки все - марнота.
дим на свічок ґнотах...
