І були картаті гачі, мешти кольору індиго,
светрик, сплетений гачечком без одного рукава.
А його ніхто не бачив. Тільки мама та індики,
бабця, вуйна та овечка, а як влітку, то й трава.
І були казки, облиті молоком, борщем та чаєм!
І автобус, повний віршів та крикливих «слухачів»!
А його ніхто не кликав, бо ні-хто-йо-го-не-зна-є.
Светрик якнайдалі вішав від плювків-чобіт-м’ячів.
Светрик тільки в хаті вішав- на прожовклій батареї.
Поряд книжку клав відмиту. Сам на вулицю- не смів.
Як удома- щасливішим, як не вдома, то пігмеєм.
І були «Картаті Миті»! (Файне назвисько- тюрмі)!
