Висоцький
Мій Гамлет 1972
Я тільки трошки поясню в віршу –
На все я не маю повноважень ...
Я був зачатий, як треба, в гріху –
В поту й нервах перших шлюбних вражень.
Я знав, що, відриваюсь від землі, -
Чим вище, тим жорсткіше й суворе
Я йшов спокійно й прямо в королі
І вів себе принц-наступником по крові.
Я знав – все буде так, як я хочу,
Я ріс без втрат та покарань,
Мої друзі по школі і мечу
Служили мені, як їх батьки – короні.
Не думав я над тим, що промовляв,
І легко викидав слова на вітер –
Мені вірили і так, я ж ватажкував,
Всі високого стану діти.
Лякались нас, як нічних остерегачів,
Як віспою, хворів час нами.
Я спав на шкурах, м’ясо їв з мечів
І злого коня мучив стременами.
Я знав – мені буде сказано: „Царюй!” –
Знак на лобі мені доля випалила ще з родів
І я п’янів серед карбованих зброй і збруй,
Але й терпів - насилля книг та слів.
Я посміхатись міг одними лиш вустами,
А тайний погляд, коли він злий й їдкий,
Вмів приховувати, бо вихований блазнями, -
Блазень тепер мертвий: „Амінь!” Їорик!...
Але відказався я від, що почалась, дільби
Нагород, добутків, слави, привілеїв:
Раптом стало жаль мені мертвого слуги,
Я вже об’їжджав зелену парость своїх країв..
Я забув мисливський той азарт,
Зненавидів й борзих, й гончих,
Я від підранка гнав коня назад
І гарапником бив загонщиків й ловчих.
Я бачив – наші ігри с кожним днем
Все більше були похожі на безчинства, -
В проточних водах по ночам, тишком
Я відмивався від денного свинства.
Я прозрівав, але й дурнішав з кожним днем,
Я проґавив домашні всі інтриги.
Не сподобив мені вік, і люди в нім
Не подобались, - і я закопався в книги.
Мій мозок, до знань жадібний, як павук,
Все розумів : живе й неживе, -
Але пуття немає ні від думок, ні від наук,
Коли скрізь по ним проявляється брехливе.
З друзями дитинства розірвалися пута,
Нитка Аріадни виявилась схемою.
Я бився над словами „бути чи не бути”,
Як над незбагненою досі дилемою.
Але ж - вічно, вічно плеще море бід, -
В нього ми стріли метаємо – просо в сита,
Відсіваючи примарну відповідь
Від мудрованого запита.
Поклик предків, що чуєш серед стишених гудів,
Пішов на поклик, сумніви крадуться з тилу,
Вантаж тяжких дум - наверх мене вів,
А крила плоті вниз тягнули, в могилу.
В крихкий сплав мене спаяли дні –
Ледь загуснув, він почав розповзатись.
Я пролив кров, як всі, - і, як вони,
Я не зумів від помсти відказатись.
А мій підйом преді смертю – є прірва.
Офелія! Я в житті своєму тління не терплю.
Але я себе вбивством зрівняв
З тими, з ким я ліг в одну і ту же землю.
Я Гамлет, я насилля зневажав,
Я наплював на датську ту корону, -
Але в їх очах – за трон я горлянку рвав
Й вбивав суперника по трону.
Але ж геніальний сплеск - подібний маячні,
З родів вже смерть поглядає навмання.
А ми все видаємо капосні відповіді
І не находимо потрібного питання.
