Я живу під стіною,
Я відверто харчуюсь бетоном цих сірих будинків,
Бо немає мені, малій дівчинці посеред світу,
Інших притулків і інших джерел харчування.
І все раптом моє, весь цей світ, всі ці зорі,
Я ламаю свої не окріплі ще зуби об стіну –
То життя мене мило й розмірено гріє
Ласкою фюрера…
Я захлинаюсь і кашляю – кров’ю,
Збираю ту кров у долоні, харкаюся нею…
Прекрасне… Довершення свята й історії
Не так для життя…
Як для стіни…
За якою
…Життя…
Невже я одна? Я наїлася пилу достатньо,
Щоб зоряним пил той вважався. Розслабся,
Хоч стіну гризу я такими ночами, як ця, перспективними.
Зорі сказали. Вони привели до стіни,
І зараз цей мур я мушу прогризти й зламати,
А я ще одна, все досі одна,
А вулиці всі в перехожих,
Всі дивляться сумно
І так співчутливо,
Та жодна скотина
Не спиниться й ради не дасть
Тобі з цим завданням…
Як чітко і боляче. Чітко означена ціль,
Нечітко означена біль
Здертих нігтів, що длубали цеглу,
Зламаних пальців, що криво зрослися,
І синців, свідків цих мазохістських побоїв об стіну,
І думаю я, що так лину
В інший світ. А насправді
Продираюся цеглою вище, усього лиш на крок ліліпута,
Головне ж не зірватись, не стати
Краплею в морі отрути…
