-О, Яблуне, сестронько мила,
Ти Сонцем кохалась у лоні!
Його ти навік полонила
І серце його у полоні..
Медові цілунки спокуси
Плодами вливались у древо..
Ой, Змій-перелюбник укусить,
У лИсті сховавшись, як мрево..
-Соромиш мене перед Змієм?
А він затаївся у листя..
Анумо його обігрієм,
Допоки він тут не розлігся..
Та Змій, мов спокусник, нівроку
Із листя тремкого голівку
Просунув на відстані кроку
І спрагло уп'ялився в гілку,
Що повнилась яблуком пишним, -
Ясне, повнобоке, лискуче!
-Ах, Змію, мій пане, облиште!
Ваш погляд занадто колючий!
-О, Яблуне, моя принадо,
Гілки ваші терпнуть з утоми..
Ви яблуко дайте, хоча би,
Його збережу, як удома!
-Ах, пане, мій лагідний Змію,
Та як мені яблуко зняти?
Сама я цього не посмію,
Наказано Бога чекати.
-На Бога? Так пощо на Бога?
Чи Богу, погодьтесь, припало
Долати самотню дорогу,
Щоб яблуку вашому стало
Наснаги і далі терпіти
Ту подорож десь самотою..
А ваші утомлені віти
звисають додолу журбою.
Із цими п'янкими словами
У яблука хвостик вкусив..
-Ой, Змію, що коїться з вами?
Впиратись не маю вже сил...
І яблуко падає долу -
Самотнє, достигле, важке...
Комусь до обіднього столу
Із Яблуні просто в піке!
Прожогом із гілки на гілку
За яблуком Змій вже спішить!
І гордо несе він голівку,
І прудко збігає ця мить!
Лишалися миті до краху-
До зіткнення мегасвітів!
Розбилося б яблуко прахом,
Якби тоді Змій не поспів!
Підставив він тілечко дуже
Під яблука терпкий болід,
Відбилося яблуко пружне
І Змій врятував тоді світ!
Садочком тоді походжала
Цар-Діва закутана в коси,
Квіток вже зібрала немало
І фруктів наїлася досить.
Аж гульк: перед нею на листі
Кругленьке лежить і цнотливе
Так зовсім, так поруч, так близько
Маленьке блискучеє диво...
У ніжній тендітній долоньці
Лежав мов дарунок богів,
Той плід, що цілована Сонцем,
Ростила між пещених див..
А плід так виблискував світлом!
І вабив так очі й язик!
Той плід зацілована літом
Тулила в цнотливий свій лик!
-Бери! Це для тебе - пригоже,
солодке, поживне, ясне!
-Та що ти так, Змію! Не гоже,
Цей плід тут чекав не мене...
-На тебе, моя чарівнице!
Зростав тут цілісінький вік,
як Місяць зорив у світлицю,
де пестив тебе чоловік...
- Він пестив? Це як? Я не знаю
Про що ти мені тут верзеш...
Ти, певно з далекого краю,
звичаї не знаєш, егеж?...
- Про пестощі ти запитала?
Та як тобі це пояснити?...
Тих любощів завжди замало,
І ще від них родяться діти...
- А хто такі "діти", мій Змію?
Про любощі теж розкажи.
Я, мабуть, отак не зумію,
Чекай, он Адам вже біжить.
- Ти яблука цього попробуй,
А краще Адамові дай
Для солоду любощів щоби
Відчути справжнісінький рай!
Адам прибігає, аж хека:
- Так он, моя Єво, де ти!
Я біг за тобою здалека
У ці яблуневі світи...
- Адаме, мій милий Адаме,
Поглянь на дарунок богів,
Що має залишитись з нами, -
Ти ж цього напевно хотів?
На дерево злегка обперся,
Й умить скуштувавши цей плід,
Побачив Адам в Єви перса
Й йому замакітрився світ.
Стирчали вони незбагненно
І лона буяла краса!
Стогнав аж Адам достеменно,
Аж грюкнули враз Небеса!
У Рай завітав спересердя
Розгніваний Батечко Бог,
Адам же застиг із осердям,
Вдавився він яблуком, бо
Грюків боявся він здавна,
Йому лиш би тишу та спокій..
Йому тут жилося так славно
Й жилося іще би сто років.
А Бог розгнІвився немарно, -
Від яблуні прийняв сигнал,
Що яблуко зняли негарно
Й Адам чоловіком вже став.
Виблискував погляд так грізно
На Змія, Адама і Єву!
Та Бог зрозумів, що запізно -
Від пестощів надто рожеву
Розгледів у фіговім листі
Цнотливо розгублену Єву,
З Адамом вони обнялися
Й стояли під яблуні древом.
І змій там вирулював поруч,
Силкуючись яблуко взяти,
Та погляд Отця мов той обруч
Скував того змія у лати.
І так повелося відтоді
І досі ведеться отак,
Що Змієм по своїй природі
Є справжній плодовий хробак…
Він яблуко все під’їдає
Найкраще у твоїм саду…
Так наче він досі шукає
Ту Єву, таку молоду,
Яку спокусити він хоче
До дивних невинних зізнань…
А яблуня квітне урочо,
Як дерево сповнене знань !
****************
Єва - Адаму
Горнулась у фігове листя,
Тремтіла від шалу і хіті,
Коли ми такі розігріті
З Адамом тоді обнялися.
Адам виглядав обережно
Із хащ височенного Раю,
Лиш Бог достеменно ще знає,
Що Рай простягався безмежно.
Там пальми росли і буяли,
Там квіти цвіли ненаситні.
Я мрію про них у ті миті,
Яких мені завжди є мало.
Як хвиля неспокою згасла,
Ми рушили раєм з Адамом
І була відчинена брама,
Картина за нею - прекрасна!
Ходили там вільні косулі
І горді тремтливі олені..
Адам так горнувся до мене!
Хвилини нещастя минули.
Стояли тоді на порозі,
Увінчанім лілії цвітом,
Хто знав, що тоді у дорозі
Були перед біленьким світом?
З Адамом ступили у листя,
Упевнено взявшись за руки,
І ніжно тоді обнялися
В полоні із Раєм розлуки...
...Вже років багато минуло,
Як Рай на Землі ми зробили
Та я не тужУ за минулим,
Бо поруч я з рідним та милим,
Що в серце моє заблукав,
І часто в хвилини розпуки
Його незбагненнії руки
дарують мені
___яб-
_______лу-
____________ка...
