Ти існував іще з часів палеоліту,
І бачив землю ту незайману, одіту,
Росинку у пелюсточці прозору, мов кришталь.
І сонця не вкривала сіра та обірвана вуаль.
Тепер ти видихав усе повітря,
Тобі неспокою, замало, вітру!
Залиті кров’ю землі і гаї,
І виросли дерева з них нові, твої.
Річкові вени вже забиті брудом,
А ти по світу ходиш, мов приблуда.
І думка в голові шумить, гуде:
“Чому життя таке жорстоке і важке?”
