каміння зі сміттям, землею й дерном
принишкло, дочекавшись свого часу.
серпневе сонце вигасло екстерном,
годинник став. скінчилось все відразу.
пластмасові вінки у формі дулі
крадуть моє дитинство поцілунком,
жують думки і спльовують в минуле,
в калейдоскоп з застиглим візерунком.
знайомі голоси летять до світла.
позаду – місто сиріт і проблем,
нитки незіткані і смутки нерозквітлі,
і хмари поміж туями, і клен…
хрещатим лісом серце відболіло,
зігнулися будинки без химер,
колядка тріснула як дошка об коліно,
замовкла і коханий сміх помер.
