1.
Спокійно й тихо від твоїх очей,
І буря мовчки склала грізні крила.
Навіщо мучитись примарами ночей?
Я світло у твоїх очах відкрила.
А очі радісні назустріч променяться –
Ну як сховатися від них, від миті щастя,
Від світла й радості , в яких душа світає?
Це все неправильно. Такого не буває.
Та поглядом зустріну очі знову –
Й тривожний день стає таким чудовим!
2.
Заспокойся уже – й не живи міражем.
В тебе є – в тебе є іще розум!
І не край своє серце болючим ножем.
Ми в емоціях жити не зможем!
3.
У світі вже зима і сніговії,
Мороз і холод. І на серціі - іній.
Та розворушить, знову розігріє
Його лише твоїх очей проміння!
4.
...Навіщо нам це борсання в снігу?
...Навіщо клопоти, проблеми і метання?
...І не кидаємо дорогу цю гірку.
...І наступаємо на горло всім бажанням.
5.
Сяйво над світом, тепло у долонях,
Диво привітне, усміх в очах.
Це неймовірно – і невідомо
Звідки це світло в нічних небесах!
6.
Я збожеволіла...
А все – у Божій волі –
Чи я світаю, чи кричу від болю...
А розум – скутий, і такий доцільний.
А світ, мій Боже, – вільний, вільний, вільний!
7.
Несвоєчасність – так зимно,
як несподіваний холод.
Несвоєчасність – так дивно,
наче тепло понад снігом.
Неспівпадання усього –
часу, життя, дороги...
Тільки – єдина іскра.
Тільки іскра єдина –
Схожа на диво, спалах,
вибух, тайфун, цунамі !
Знаєш, яка стихія?
В неї тяжкі сліди...
Дзвонить душа на сполох:
“Господи! Будь же з нами!
Боже, врятуй від болю,
холоду і біди...”
8.
Це усе правда.
Це – просто дні,
Розпластані на плечах.
Все це жахливо?
А, може, ні?
Питання в німих очах...
Б’ється безгучно –
бо день шумить –
світле й гірке бажання.
Це все прекрасно?
Дуже болить –
спрага –
й ковток страждання!
Боже мій милий!
Скажи!
Скажи!
Боже,
прости мені!
Крапля,
цілком випадково, -
остання...
Чаша розлилась...
Стерлися гальма,
винеслось все,
що лежало на дні...
Боже!
Прости мені!!!
9.
Тихше, тихіше.
Стишся, вспокойся.
Серце, не бийся,
Не бийся, не рвися.
Все проминає.
Все проминає.
І біль, і бажання –
Під сонцем зникає...
10.
На їжу сумнівам – як зграї злих собак –
Душа покинута й тремтить у сподіванні...
Свідомо вибрала собі цей дивний шлях.
Тепер з небес чекаю покарання.
А перше – що вогонь, що тепле сяйво
Твоїх очей – пригасне в білім дні....
Душа тремтить і гіркне в сподіванні,
Що ця любов приснилась лиш мені...
11.
Від безпритульності й самотності не плачу.
Від них, буває, плечі опадають.
Вогонь згасила й затиснула губи.
Це лиш життя. Тут ліків не буває.
А бажане за дійсне не приймайте,
Й на вихор почуттів не піддавайтесь.
Мінлива пристрасть і її пориви.
Засліпить часом – потім світ немилий.
12.
Живи собі своїм життям – воно окреме,
З моєю долею воно ніяк не сходиться.
Живи, працюй, розв’язуй всі проблеми.
А мого – не торкай.
Тобі це не обходиться..
А я –
а я не твій невтішний рай,
Я – не твоя . І музика, й душа.
Давно – чужа.
Не віриш? Не гадай.
А краще прочитай цього вірша.
13.
Маленька пригода. Ніхто й не помітив,
Коли вона сталась, для чого була.
Мабуть, збіг обставин, бажань і довіри.
У темряві й запалі – іскра пройшла.
Маленький зародок невтілених надій –
Нежиттєздатний. Втишся. Не жалій.
14.
Ну, як твої крила? Ще не облетіли?
Іще не обтерлися в марних злітаннях?
Так тісно і темно, як сонце зітліло.
Так очі болять – коли згасло світання.
15.
Дякую тобі, небо,
За всі мої злети й падіння.
Дякую тобі, небо,
Що в серці моїм живеш!
Що є у душі потреба –
Жити в світлі прозріння,
Що у душі потреба – волю знати без меж...
Але безмежна – лиш Господня воля.
А для душі – і болю вже доволі.
***
Епілог
Слова – це дар чи покарання Бога?
душа у віршах – і багата, й вбога.
І лиш найвище Слово – Бог лиш знає,
Чому вона так плаче і співає.
