І ти покличеш…Галатея…Ганна…
Немов хорал небесний Іоганна
Себастіана Баха проростає
Крізь простір, через горло, там, де та є
Піввигадка-півжінка-півтворіння,
Витке безсоння і міцне коріння,
Холодний мармур і жадане тіло…
Торкнися ніжно, перелийся біло,
Плющем обвийся…Ганно…Галатеє…
Вдихни їй душу, розкажи про те їй,
Що час – мудріший, що життя – сторінка,
…Вона - не камінь. Та іще – не жінка.
Вона - твоя. Навіки. Прісно. Досі.
Поправ різцем нечесане волосся,
Прикрий ці зимні, аж грудневі, груди,
Руками, і губами, і нікуди
Не відпускай…І шовком, як травою,
Зігрій її, сотворену тобою,
Повір у неї… Оживи! Закутай
В кармінні шати, у солодкі пута…
…А на світанку в ніжності потоне
Надривний стогін: «Мій Пігмаліоне….»
