Папіроса що нещадно тліє, з претензією стати частиною
Недосить популярної субкультури.
Навряд колись зможе мріяти про те, що її скурять в білому домі,
Поклавши на червоні жаринки шматочок пластиліну,
І вона його поглине, віддавши натомість кубіки густого зеленого диму.
Осіннє пале листя, що використовують пріле, як добриво,
Навряд колись стане зеленим і зможе мріяти про те, що його змішають з торфом,
Продавши домогосподарці як грунт для квітів, у який з часом посадять драцену.
Провідниця вагону-плацкарту у своїй коморі будує з рафінаду мури,
На щастя не такі вже й міцні.
Сподіваючись що колись до цієї фортеці таки посадить свого пасажира,
Кий випи все пиво у вагоні ресторані і тепер блює в тамбурі.
Два дні. Достатньо всього два дні щоб почати ненавидіти всі пробки,
Весь потік інформації, що стікає на тебе наче каналізація зі стоку.
Весь міський транспорт, совкові житони в метро і дев’яту годину вечора,
Бо о цій порі ніде не можна купити свіжого хлібу. І навіть несвіжого.
Коли закінчуються гроші на рахунку і оператор блокує вихідні дзвінки,
Коли немає змоги по мобільному подзвонити в Пентагон і помовчати в трубку,
Ти відчуваєш, що бірюші допоможуть тобі слухати радіо,
А зварювальна маска допоможе дивитися останній випуск новин по телевізору.
І коли хочеться спати на роботі, а за вікном краплі дощу танцюють еротичне танго,
Ти відчуває смак дому, і як насправді пахнуть рідні стіни,
Хоча нежить почала свій наступ і не збирається капітулювати
