Десь жив один мисливець,
Красою рівний Сонцю,
Та ближчий він за Сонце – землею він ходив.
Мисливець Лавром звався
І пишно зодягався,
Любив увагу паней, панянок теж любив.
Пішов одного разу
Наш Лавр на полювання,
Щоб зайця вполювати, а, може, й кабана.
Зайшов у ліс далекий,
Де не ростуть смереки,
Не знав, що в тому лісі є магічка одна.
Її назвемо Хвоя,
Вона як Полоз білий,
Красою заступає створіння лісові.
Отам вони зустрілись,
Зустрілись-полюбились,
Й уранці Хвоя тиху розмову повела:
- Будь мені рицар да вірнесенький,
Лаврику мій милесенький,
Тобі до ніг я кину багатства світові.
Як флейта, голос дивний,
Спокусливий, чарівний
У королеви лісу, у ясної зорі.
- Та що ти, що ти, Хвоя! –
Їй Лавр відповідає. –
Чи ж можу я дивитись на ніжний цвіт левкоя!?
А ти мені – багатства!
Який із мене воїн?
Навіщо меч мисливцю, питаю я.
Гоя!
Живу я вільно, крале,
У лісі я полюю,
Ягдаш і лук цей вірний кумпанія моя.
І Хвоя розізлилась,
Дерева похилились,
Змінився голос Хвоїн, гучний він став, як грім.
- Ну що ж, о мій хороший,
Дивитись ти не гожий?
У вірності клянешся товаришам своїм?
Вона здійняла руки,
У тишу вдарив голос:
- Накриють очі темнії ночі,
Лише в могилі прозрієш!
