Коли ти нарешті, системо,
З-під ребер моїх дістанеш списи,
Що так дбайливо наставила,
Коли нечіткі мої обриси перегортали
Органи у маминому животі?...
Ні, ти хочеш, ти неодмінно хочеш,
Щоб я лишилася з тобою тут
Дивитися на фасади будинків,
Побиті кондиціонерною віспою,
І їсти шаурму з котів уночі,
Коли вже рідко ходять маршрутки…
Ти нізащо не відпустиш мене
Зі свого залізобетону квартир,
Що насправді скидаються на
Страшні гестапівські карцери…
Ти прив’язала мене до себе
Подобами дорогих мені людей
І зробила так, щоб я ніколи
Не знаходила їх більше, аніж мушу.
Ти – цинк заводів і дим мого ТЕЦ,
Що наче і гріє, але й заразом убиває,
Ти хочеш, щоб люди забули про те,
Що є серед них ще діти природи,
Тому танцюєш навколо мене,
Радієш, клята, смієшся у вічі,
І у ті самі вічі повторюєш грубо:
«Ти не дитина природи, бо ти
Викидень цього брудного, сірого,
Індустріального міста, що так
Ненароком вижив після невдалих
Пологів…»
