І знову я обманюю себе саму,
І знову переконую безперестанку,
І завмирає на устах гірке чому -
Навіщо ти узяв мене в полон за бранку?
Навіщо раниш душу й залишаєш шрам?
Повір, не стерся слід і манить видним знаком.
Ти продаєш кохання, мов звичайний крам?
Я не повірю і вважаю просто браком.
О серденько, пробач за всі сліпі терзання,
Пробач за згубний і солодкий “алкоголь”,
Пробач за сльози, що лились вночі до рання,
Та залиши корону, бо не вмер король.
Невже це була просто чарівная казка?
То чим була тоді моя тонка душа?
До речі, я придумаю також відмазку,
Та сил не вистачить... Тоді у світ рушай?
Та ні! Я знов обманюю себе саму,
І знову переконую безперестанку,
А з уст, можливо, вирветься гірке чому,
І ти відпустиш (ні!!!) свою побиту бранку.
