Море злизало пісок і снодійну втому.
Небо чорніє, ось ось і униз зірветься.
Літо пісне, а от осінь таки із перцем.
Вітер у герці забутих фальшивих терцій...
Радість і сум як туман, або дим – зникомі.
Ми так хотіли іти по воді. Тонули.
Вірили в рай, а у Бога чомусь не сміли.
Так опадали, мов листя пожовкле – крила
Янголів Осені. Стачить твоєї сили,
Щоб відпустити і стерти моє минуле?
Сутінь солона тулилась до рук. Мовчали.
Про неминуче, про вічність до болю знану.
Ніч цю приймали, неначе небесну манну.
Димом просотану й дивом. Німою стану.
Щоб не сказати... Бо слів для любові мало.
