Я чекаю не знаю чого,
Я чекаю себе самого,
Та коли ж я до себе прийду,
Та коли ж сам себе я знайду.
Ходять люди навколо чужі,
Один одному кажуть: «Кажи».
І чекають, не знають чого,
Зберігають для когось вогонь.
А вогонь рветься з них, аж гуде,
Хоче комусь сказати: «Гуд дей!»
Хоче комусь сказати: «Люблю».
Та й зіграти палаючий блюз.
Але люди йому не дають,
Присипають все: баю-баю,
Не дають його навіть собі,
Замість цього ідуть на обід,
На сніданок, вечерю і ланч –
Дуже добрий від пристрастей харч.
І смиренними рухи стають,
Волоски дибом вже не встають,
Входе спокій у новий свій дім,
Від вогню залишає лиш дим.
Кажуть люди: «Кажи, ну скоріше»,
А в думках відлітають, як миші,
До того, що біліє, як лист,
Що готовий прийняти чийсь хист.
Той лист світиться, наче горить,
Бо на нього йде світло згори.
І думками хтось майже живий,
Та лунає: «Кажи вже, не мрій».
Я чекаю, не знаю чого,
Але поки є хтивий вогонь,
Я чекати у змозі і йти,
Щоби свій кругообіг знайти.
