Там на зупинці, де катет життя повертає у вічність,
Клаптик паперу, ввічлива втома чола від дощу,
Небо сміється туманом. Погляд уверх. Це так рідко
Море небесне засліпить його (твою) красу...
Я повертатимусь з міста, вдивляючись в воду.
Вузлики спрагло питимуть мокрий асфальт.
Ітиму повільно. Так важче упасти додолу.
Тінь сумуватиме разом зі мною у такт.
Дві намистинки, до болю знайомі зіниці -
Розтоптані. Забавка чорна для неба і вітру.
Наче сьогодні не зоряно, наче не спиться.
Небо сміється туманом. Не Англія. Рідко.
