І люди мені невідомі повільно з’єднають руки,
І я така ж невідома сяду до них за стіл.
Попустить хвилинно скроні старе відчуття розлуки,
Я тут і я зараз, колись і не в цьому сні.
Я прийду і стану за спиною
Себе, на рамена - руки
Поставлю, була я нестримною.
А леви, як сиві круки,
Так довго довго старілись
І врешті пішли помирати
У небо, камінні ангели
Злетіли – нас не шукати.
І люди мені невідомі тримають в лещатах руки,
Сплітають з пальцями пальці, свічки, і я, наче, труна.
Тисне, тисне на скроні старе відчуття розлуки,
Поховано тут, у мені, до болю знайоме ім’я.
Я стану у себе за спиною,
Схилюсь і шепну на вушко:
«Не бійся, все це нестримано,
Хоч ти як надбита кружка,
Хоч ти як шматочок вічності,
Що так боїться минути».
Напишу на білому аркуші
«І ти минеш», так вже бути,
І станемо разом за спиною
у неї, у тої іншої, напишемо
білою глиною,
«І ти минеш, так вже бути»
