Це дихання відчути, а тоді
Пливти листочком жовтим по воді,
Що гоїть, гой-я, гоїть і колише,
Несе на хвилях у дрімотну тишу,
Де спить, сховавшись в мушельку, душа –
Шааааа...
Де шепіт, де шовковиця шовкова,
Де ні про що (про все) тече розмова,
І річка, і слова течуть, і ми,
Як ідоли, пливемо до зими...
А врешті – і зима колись зникома.
Кома.
А після коми – повінь! І вода
Шалено крутить – сильна, молода!
І заливає душу, потім тіло,
Сміється: ну, кортіло ж бо, кортіло?
Аж раптом - ти. А за усім відтак –
Так!
І оксамити, і шарлати неба
Розчулено притуляться до тебе:
- Не треба...
Літо – як щедроти духу.
І пух летить – і все нам буде пухом:
Земля, вода і золоті вогні –
Ні...
Цій осені синіють крила. Вітер
Хустиною слова і сльози витер,
Останній крок, і перший сніг, і – каррр!
То ворон із горіха, мов Ікар,
Злетів між хуртовинних веремій.
Мій.
