Злетіла ніч, немов ворона,
Сумна свідомість в ній потоне,
Вона стоїть біля вікна:
Попереду - дощу стіна.
І дивиться у хмарне небо...
Чи сподіватись, чи не треба?
І чим вимірюється страх,
Бо він застигнув у думках.
Вона нарешті вже готова
Прийняти все, змиритись знову,
Піти за правилами долі,
Зіграти всі потрібні ролі.
І втратити себе... навік.
Позаду - лиш тремтячий крик.
Плюс-мінус: все тепер відносно,
А на душі так важко й млосно,
Але навколо лиш одне,
Усі їй кажуть: "Все мине".
І та примарна вірогідність,
І невсипуща, тверда гідність,
Мов меч, краяє знов до ран:
Стереотипи - все обман.
Чи то прийде ясна погода?
Чи розіб'ють весняні води
Холодну зиму крижану,
А сонце - дощову стіну?
Усе попереду, все згодом...
