Зневірюючись в собі,
перегортаючи сторінки власного безсмертя,
я поглинаюсь в тобі,
дивуючись раптовими хвилинами твого безмежжя.
Зневірюючись в тобі,
перегортаючи сторінки власного безмежжя,
я поглинаюсь в морі,
смердючого й такого твого постійного розбіжжя:
у поглядах, у реченнях, в словах,
у діях й голосі, що заховався певно у твоїх ногах,
бо з уст твоїх ні краплі щирості й любові не почула,
лиш перманентна біль всю мою сутність знов роздула.
Три кроки і я у тебе вдома,
три кольори і шалем твоїм
себе я огорнула,
кохала я? - мабуть ніколи,
лише частинки крові в твої шклянки
я наливала, прагнучи ще болі...
Не зрозумів ти моєї жертви,
що кожен день приносила в обійми Господа
заради тебе..
Я віддавала все, що мала - свою душу,
а ти не брав її, лиш пальцями
розпопеляв у душі.
Хвилину -другу торкався ти мого єства,
й спиною повертався і я була сама,
із власними думками та мріями про білі квіти,
що ти ніколи їх мені не дарував.
Тепер я мушу йти,
незалишилось більше пір'я на моїй спині,
де певний час тому росли із снігу білі крила,
котрі так палко я намагалася приклеїти тобі...
Як шкода, що ти не птахом народився...
Мені пора летіти, знов, одній.
