Це мурашка. Моя спина для неї як Незалежності чи яка інша площа,
Вона дереться хребтом, неначе узвозом Андріївським – вихід шукає.
А як на мене – даремно. Бо розкидати каміння-кохання тощо,
Як і збирати – немає сенсу. Бо ні його, ані сенсу узагалі немає.
Бо залишилося мало, а проте – головне – ця загусла зелена тиша,
Бо слова, як лисички, населяю на довгу чекання шворку,
Бо кубельце останнє худенькими лапками виплітає миша,
Як бабуся половину шкарпетки, бо не встигає, бо життя вилітає корком
Чи фанерою, чи чим там іще – то не суть. Пролітає, і проростають діти,
І приростають, як дерева столітні, а я без коріння, а вони тримають
За ноги міцно – обплітають, і не дають упасти, і не дають летіти,
Та солом’яне літо, і сни полинові, а потім медвяні – іще тривають,
І мурашка, що загубилася поміж Сцилли-Харибди грудей дівочих,
Захекано озирається, розкладає палатку, робить зупинку,
І довго дивиться у небо – а раптом Господь передумає – і захоче –
І подасть їй – маленькій – свою останню тонку соломинку?
