Я давно не питаю, боюся почути „Ні”.
Тисну стоп на житті, хоч не зняті наступні серії.
Ці півдотики рук до світлин... І одвічна сепія
Профільтровує світ, і лишає лише пісні
Сподівання на завтра і віру в учора. Хто
Засинає з тобою, згорнувшись отак калачиком,
І волосся куйовдить маленьким грайливим пальчиком,
А о сьомій зникає, ховаючи біль в пальто.
Це не я і не ти, це на фото старий ескіз,
Що на жаль чи на щастя не стане уже картиною.
Все частіше сміються почвари у нас за спиною.
Замальовуєш схеми простенькі: карниз і вниз.
Ти смієшся в моє карооке надривне „Мій!”
Чорнобіле „прощай” буде гірше від фальші чи ляпасу.
Нарікаєш це щирістю, я ж називаю це пафосом.
Я сміюся в твоє синьооке колюче: „Стій...”
