Накручую кокон для незнайомих інкоґніто,
Намагаюся від себе лікуватись – даремно.
Намарне, хіба що сонце вісімкою погнуто,
Груди натирають мої наплічні стремена…
Фантазія шукає очима хоч якісь оплески,
В погляді звичне багно – від каламуті навколишньо.
Ми ідемо в небеса, при цьому не маючи допуску,
А перед тим у церквах шукаємо «Я» навколішньо.
1992(1о.о7.2оо8)
