Яка стежина в глибині душі
Веде мене туди
де червоніють гори,
Що наче велети
тримають на собі
Таке непевне небо?
Безлюдно, безтваринно.
І лише я —
вдивляюсь кволими очима
в бездушну висоту.
Там, як завжди, рясніють зорі.
Великі, хижі,
блищать,
як очі хворі…
То не вони засуджують мене,
То я — себе суджу,
тут серед гір,
в пилу іржавім…
І вже й не тямлю — за що…
Мовчить пустеля гір —
І тільки вітер,
кричить мені : — Згадай!
— Що?
Змову?
Рай?
Ні пари з вуст …
лиш знову пил здіймає…
Та ще —
червону
каламуть
душі…
