З переліску вийшов в поле,
Перейшов, ліг на узліссі
На осонні, глянув в гору
Й задрімав під шурхіт лісу.
Прокидаюсь, сонце сіло,
Вітер стих, на небі зорі,
В кураї зашелестіло
Й випливає щось прозоре.
До дерев підходить крайніх,
Тихо гілку підіймає...
О! Це ж лісова русалка
З польовою ніч стрічає!
Я сховався за ялину,
Пильно нашорошив вуха
І не менше як годину
Перешіптування слухав:
Русалка польова:
Здорова будь, моя сестра зелена,
Чи все гаразд у твоєму обійсті?
Чи шелестять дуби, берези, клени?
Чи цвірінчать птахи в твоєму лісі?
Не вимерзла у затінку ожина?
Як перебули люту зиму лосі?
Чи сильно ліс потерпав від людини?
Ялин багато втратить довелося?
Русалка лісова:
І тобі зичу щастя, сестрице моя жовтокоса,
І бажаю, щоб поле і луг зеленіли,
Щоби землю живили дощі і вечірнії роси,
А вона печерицями й глодом рясніла.
В люту зиму привітний Мороз пожалів мої чада –
Вкрив пухнастим рядном до весни ліс поснулий,
А тваринам своїм лісовим подала я пораду,
Як отаву зелену з-під білого снігу добути.
Навесні розігнала крижинки в струмочку за яром,
Розбудила ведмедя в бар лозі за дубом,
Напоїла оленів і лосів любовним нектаром –
За продовження роду поб’ються нехай, мої любі.
З гілочок всі торішні листочки струсив теплий вітер,
Хай скоріше мені дах новий покривають,
І конвалії й проліски – любощів наших це діти –
Вільну землю строкатим рядном заквітчають.
Русалка польова:
Ото ж бо й є! Ти Вітра полонила
Своїм коханням і не відпускаєш!
Тай без його тепла не родить нива,
А ти цього, сестра, хіба не знаєш?!
Хай доторком своїх долонь, і теплим,
Мої погладить груди, ніжне тіло.
Хай прилетять на озеро лелеки,
Щоби Земля родити захотіла...
Русалка лісова:
Леле, сестро, ти знаєш, вже Вітер на Північ поринув.
Треба швидко щоб зміг хтось його замінити.
Чи не знайдеться близько гарячий привітний хлопчина,
Щоб в любові з тобою зумів змерзлу землю зігріти?
Бачу, півпрозорі тіні
Закружляли коло мене.
Ось уже відчув на тілі
Дотик. Жовте і зелене
У очах замиготіло.
Стало солодко і млосно,
А тікати не хотілось –
Я в любов, як пташка, порснув.
Ще ніколи я до віку
Не кохав так безоглядно.
Почуття – не чоловіку –
Тільки Богу будуть ладні.
Згодом я розплющив очі
Стало зелено у полі.
Тіні дві стояли поруч
Й шепотіли: „Вже доволі”.
Розпрощались дві сестрички,
Місяць повний в небо скреснув.
Я ж пішов собі до річки
Може стріну третю сестру?
