Пів на восьму. У кімнаті тиша.
Ти у кріслі. Книга на колінах.
Тільки й чути, як шкребеться миша
і „тік-так” повторює годинник.
Ледве-ледве ворухнулись губи:
„Я самотня.
Він мене не любить.”
Все було – цілунки, шал і ніжність.
Все пропало – раптом і одразу.
І тобі нічого не лишилось –
тільки нудьгування та образа.
І незмінне, як фізична стала:
„Я самотня.
Ми чужими стали.”
Сірі вечори, байдужі ранки.
В раціоні сигарети, кава...
А у нього, кажуть, є коханка.
Втім, тобі давно це нецікаво.
І життя минає незворотньо.
„Він мене не любить.
Я самотня.”
Скоро він повернеться додому.
Пиво, телевізор – будь, як мишка.
Як завжди, поскаржиться на втому.
З’їсть вечерю. Захропе у ліжку...
Майже восьма. Тихо у кімнаті.
„Я самотня.
