***
У смерті – натренована коса.
Усе колись кінчається труною.
То на шляху з життя у небеса
Не плутайте масштабність з глибиною.
Бо навіть тим, хто землю обійде,
І навіть тим, хто всі слова прорече, –
Звичайне щастя: сіре чи бліде,
Звичайне щастя: вовче чи овече.
Але життя ні-ні та й воскреса –
Щоб знов іти дорогою брудною.
То на шляху з небес у плебеса
Не плутайте нічого з глибиною.
***
Дай мені сил. Поборотись іще би...
Кинь хоча б кістку моїй журбі...
Все, що я маю, віддам за тебе...
...Нічого буде дати тобі...
Буду, певно, як стомлена птиця,
що загубилась у вирій-краю...
Що ж від усього тобі лишиться,
коли все за тебе повіддаю?
Армагедонне
*
Упевнений, спокійний, мов удав,
Дивився прямо небові у вічі.
Під зорепад обличчя загадав.
Під зорепад здійсняються обличчя.
Та гряне Марс. І Землю довбоне,
Не встигнувши нічого покохати –
Ані полів... ні снігу... ні мене...
Іздалеку похожого на хату.
*
Запустити туди тебе би,
де би води ставали диба,
де б обурилось синє небо,
і на власні побачив ти би,
як зійдуться усі народи
на останнє пришестя Марса,
як обуряться сині води
і почнеться Страшний Катарсис.
***
До твого волосся, що спадає рудо,
від душі моєї, що сміється сиво,
ще не раз зустріну і не раз забуду
дівчинку звичайну, схожу на красиву.
Час в долонях долі - забавка дитяча.
Я чиясь удача і живу в підкові.
Всіх, кого стрічаю, я уже десь бачив.
Хто на тебе схожі, ті усі казкові.
***
Це щира сіль покинутих копалень.
І стріли струн нестриманих музик.
Ми тут до вітру вухами припали,
А він такий, що виїсть і язик.
Шукали сіль, а винайдемо воду –
Ми її чули в поті і труді.
Але вода просочиться в породу –
Щоб вислизла сльоза услід воді.
***
Він був на війні; він стріляв, хто куди.
Він рив окопи, він рив траншеї.
Він повернувся туди-сюди
з відстреленими пальцями і душею.
Крізь нього проїхала вся земля.
Його трусило над її крихтами
на цілих сорок вище нуля
за шкалою Ріхтера.
Його імперія неозора.
Вона від Китаю аж до Китаю.
Він переможець: він палить угору –
по загиблих, що там витають.
Йому не спиться спокійний сон.
Його життя таке бідове.
Він дихає в унісон
зі значною частиною світобудови.
***
Круті відповідають бабками.
Ув’язнені відповідають дальністю.
Відповідають білими тапками
товариства з обмеженою відповідальністю.
В які безодні моє серце падало!
В яких халепах бувала моя обітниця!
Я зовсім схожий став на опудало,
котре вже завтра опудалятами розвагітниться.
Бо навіть вона... Я її пам’ятатиму
такою принциповою, нарочитою...
Я люблю її. Я її оченятами
постійно вірші свої перечитую.
***
За вікнами невизначена путь.
Спустилась ніч крилатою совою.
Дороги позгортались у сувої
і безтурботно, солодко сопуть.
А ти для себе втому приберіг.
Вона – то порятунок твій неначе.
Ти згорнешся тихенько у калачик
і спатимеш до вранішніх доріг.
***
І я в занедбану завію
ходив чиїмись там слідами.
Я вже не вмію, я не вмію,
я Вас не вмію, пані дамо.
А далі все було те саме.
Я хворий був, тремтів у пледі,
а Ви мінялися красами
із кимось іншим, пані леді.
І все іде у тому ж дусі.
І я живу, як у капкані.
Забудь усе, я ще діждуся,
я ще вернуся, пані пані.
***
Не бийте дітей.
Цей Всесвіт один.
Ні скрипу дверей,
Ні тіні людин.
Де верх, а де низ
В годину лиху?
Ми падали в слиз.
Ми їли труху.
Спалив сам себе
Старий Прометей.
Це нас не довбе.
Не бийте дітей!
***
Господи, як же ми страждали!
Якби ми мали необмежену владу, ми
подарували б цим людям
те, чого в них ніколи не було, те,
про можливість чого вони й гадки ніколи не мали, те,
за що б вони ніколи й ніколи нам не подякували, те,
за що б вони прокляли нас на віки вічні, -
ми подарували б їм долі.
Ми вчинили б страшну війну або
якусь нечувану несправедливість.
Ми відібрали б у них їхніх коханих, ми
змусили б їх любити те, чого любити не можна, ми
кинули б їх у таке пекло, якого на землі
ще ніколи не було. І,
роблячи усе це,
ми вили б від їхнього горя разом із ними, ми
рвали б на собі волосся від їхнього горя,
ми ревіли б до кашлю, вражені їхнім горем,
ми падали б на коліна, скаженіючи від плачу,
ми змішували б свої сльози з їхніми –
аби на смак уже не розрізняти, де чиї.
***
У душі ні-ні та й защемить.
Древні тіні, виринувши, правлять.
Ти була маленька, ніби мить.
Я був величезний, ніби пам’ять.
У душі ні-ні та й защемить.
Древні тіні, виринувши, правлять.
Ти була маленька, ніби мить.
Я був величезний, ніби пам’ять.
У душі ні-ні та й защемить.
Древні тіні, виринувши, правлять.
Ти була маленька, ніби мить.
Я був величезний, ніби пам’ять.
Чиєсь обличчя мокро посміхнеться
(адаптований варіант)
Чиєсь обличчя мокро посміхнеться,
а під обличчям буде переляк.
Тупцюються усі на дискотеці
у парах під хітовий повільняк.
А ти йди спи. Тобі вже надто п'янко.
Твоє хитання більше не круте.
Кремезна і вусата лесбіянка
в під'їзді за тобою замете.
Твоє життя, підвішене на нитці,
не хоче під гранітову плиту.
Нехай тобі, хорошому, насниться
замріяння у дівку саме ту.
Навколо тебе майже поле мінне.
Роби у нього екскурси душі.
Вдихай її, високу і нетлінну,
безмежно п'яну, в різні фетиші.
***
Ми всі в своїй любові наркомани
Наталка Левчун
Бери слова, та тільки не зломи.
Не витрать їх на ігри та обмани.
Ми всі в своїй любові тільки ми.
Ми всі в своїй любові графомани.
За неї все на світі поборовши,
словам потрібно дати відкоша.
Адже любов на цілу вічність довша
від терміну придатності вірша.
