Твої сни, телефонні просякнуті липнем розмови
(Де лиш: „дуже люблю” і у відповідь тихе: „Я знаю”)
Вже забуті давно. І думки, як вороняча зграя...
Ти приходиш у снах на вершину святого Синаю
І питаєш і просиш. Чомусь не почувши ні слова,
Ти ненавидиш літо, вокзали і колії. Коле
Все частіше лівіше у грудях, пітніють долоні.
Констатація болю – віршована куля у скроні.
Твоя ніч, ніби киця калачиком на підвіконні,
А світанок приходить тупим нестихаючим болем.
Під подушку ховаєш прощанням порізану мрію.
Обіцяєш, що час – це найкраще із ліків. Минеться.
І вона тобі вірить, і час випиває до денця.
Цілу жменю пігулок для свого шаленого серця
Ти ковтаєш. Бо випивший лікар сказав: „аритмія”.
