Ти викував свій меч,
бо що воно – той посох?
Із каменю давив,
як Кравчик, молоко.
Та як бринить листок
ти вчув лише під осінь,
коли зливні дощі
вже сікотять його,
коли зливні дощі
змивають з нього втому…
Ти викував свій меч
хіба лиш для забав?
Ти дивишся з-під брів,
фортеця – замість дому.
Зі мною – не лукав,
зі мною не лукав…
Так чути серця хрип –
не стук і не бриніння.
Я відчуваю як
перечить невпопад
твоє невтомне “я”
від крони до коріння
і ділиться, немов
веселки водоспад.
Ти викував свій меч,
візьми до рук і посох…
