Сперлась на тулуби баб снігових Снігова Королівна
і амазонок підтримують каріатиди,
сяйво полярне, немов ДНК незбагненне і дивне,
небо чорнюще розкраяло над Антарктидою.
Вічності ДНК, ртутно-срібного полум’я пам’ять,
живить, оживлюючи, кристалічні огроми
й знов молодіють, зимово зістарілі, дами
там, де блукають пінгвінів цятки-хромосоми.
Кай став полярником
(він ще хлопчисько – не Каїн),
в білому сні снігопаду він марить пробудження роллю.
Рух однобічний його всюдихід в небуття прокладає.
Герда ж дорослішає, аби зватись Ассоллю.
Потім десь там
стане зватись вона “Гуттіере”,
де еміграція – пошуку праця, не мандри,
де зледенінь розпочавши виснажливу еру,
море змерзає навколо її Іхтіандра.
Кай Іхтіандрович Грей
має очі старечі,
очі, знудьговані дуже
за власним обличчям.
Айсберги байдуже чавлять скоцюблені плечі.
Вітер над вічністю рухає хмари кубічні.
Хмари і крила,
і жести, і крики безсонні,
не в атмосферах живуть, а в повітряних ямах.
В тих, куди точиться крізь діромахи озонні
смерть від безсмертя: на нас, гуманоїдів, замах.
Ми вже не люди. Хоча і не нелюдь, я певен.
Бо ж вимирають дракони – лишається птаство...
Вимерзле небо,
поземки здираючи плевру,
вірить в малечі, що бавиться сніжками, братство.
