Лукаш стоїть позаду своєї хати, голову опустив, руками опирається об загорожу. Перед ним виринає біла, напівпрозора постать.
Д о л я М а в к и: Чому очі опущені у тебе?
Ховаєш їх?
Ти можеш зникнути для всьго світу,
Та тільки не для себе.
Лукаш ніби прокидається від сну і говорить собі під ніс.
Л у к а ш: Чистий я перед собою.
Й вина не чується мені.
(зводить вгорує очі)
Ти хто така?
Яке ти маєш право
Кидати звинувачення мені?
Д о л я М а в к и: Я – Доля,
Та тільки не твоя.
Л у к а ш: Чи я ж?
Д о л я М а в к и: Її. Тієї дівчини,
Котру згубив ти,
Вирвав серце їй, забрав із тіла барви
Й думки поплутав з пусткою німою.
Лукаш ховає очі знову.
Ти знов сховатись хочеш
Поглядом від мене?
Ну... Що ж,
Зробити це ти можеш.
Та пам’ятай:
Від себе не втечеш!
Лукаш починає нервуватися, не витримує, різко повертається до Долі, не стримуючись, кричить.
Л у к а ш: Яке ти маєш право
Втручатися в моє життя,
Корити й звинувачувати в чомусь?
Я був із нею – так!
Й любов між нами розгоралась.
Але, як будь-який вогонь,
Колись потухнути й вона вже мала!
Не звинувачуй ти у злочинах мене!
Я тільки лиш людина!
Д о л я М а в к и: Чом звів її?
Чом болю їй завдав?
Л у к а ш: Бо я кохав.
А біль й кохання зовсім поряд.
Усе скінчилося,
Й нова сторінка у житті почнеться в неї,
Як і в мене. Я до Килини засилаю.
Д о л я М а в к и: Зрадник.
Л у к а ш: І чому ж це?
Вона вродлива, спритна, роботяща,
І матері на поміч буде.
Вона весела й грайлива,
І суму-туги у очає її нема...
Д о л я М а в к и: Як у Мавки?
Цим вона тебе злякала?
Л у к а ш (запалившись): Ні!
Д о л я М а в к и: Вона тобі глибока надто стала,
Невичерпна і неосяжна...
Ти боягуз!
Зануривши у річку ноги,
Ти відступив і побоявсь шукати броду.
Л у к а ш (з страхом у очах, відсахнувшись):
Що мовиш ти?
Чому мені ти серце краєш?
Д о л я М а в к и: Бо ти вже не кохаєш,
Як колись умів, коли літав,
Коли здіймався думкою у небо
Із Мавкою в обіймах.
Ти впав, занадто став важким
Під тягарем життя земного.
Ти розгубив свої пісні,
А з ними разом й душу.
Лиш оболонка лишилася пуста,
І з нею разом підеш завтра до Килини,
Щоб вкритися іржою назавжди.
Л у к а ш: Невже слабкий настільки я?
Невже я втратив душу
Й почуття усі?
О Господи!
Д о л я М а в к и: Прозрів є ти!
Л у к а ш: І лиш вона мене врятує?
Д о л я М а в к и: Усе в твоїх руках.
Л у к а ш (розправляє груди, згорда):
Гетьте сльози, страх, турботи,
Гетьте всі земні дрібниці!
Я рятуватись мушу...
(Зніяковів)
Ні! Зупинись! Чом думаю я лише про себе?
Д о л я М а в к и: Рятуючи себе, ти й їй надаш
Жадану допомогу.
Біжи!
(Вказує рукою вбік)
Лукаш біжить туди, куди показала Доля. Там він бачить Мавку та Марище, що простягає до неї руки.
Л у к а ш: Не смій! Пусти! Зникай з очей!
Марище зникає. Мавка падає, але Лукаш встигає підхопити її, він кладе її на землю, схиляється й ніжно шепоче над її лицем.
Л у к а ш: Кохана! Пробудись! Розплющи ще раз оченята
І ніжно ними подивись на мене, грішного.
Кохана! Я був сліпим, глухим і затверділий серцем.
Я опускався з неба, на яке мене ти підняла,
І за собою тебе насильно волочив.
Кохана! Я падав вниз і зовсім не дивився,
Як цей політ тебе вбиває.
Кохана! Прости, пробач, і зрозумій, не відвертайся!
Мій розум прояснів!
Ти , ти одна, єдина створена для мене в світі!
Ти мій початок й мій кінець,
І твої очі – моє сонце,
Твої вуста – моя весна,
І твої кроки – моя музика солодка,
А подих твій – то вітру відчуття.
Кохана! Мені прости!
Я буду лиш тоді, поки існуєш ти!
Лукаш цілує Мавку, вона різко розплющує очі, робить глибокий вдих. Лукаш бачить, як до Мавки повертається її весняна краса.
