І
тихенько падає аркуш
потурбованого паперу
спогадами літньої жінки
закрадається осінь
у клітку з трояндами
я виноградар
і щоранку захожу до тебе
милуватися соковитими гронами
звуків твого роялю
моя колискова
нагадує реквієм
натомість в твоєму саду
тиха земля
вбирає залишки
теплого вина
мені казали –
то кров
осінь у клітці з трояндами
несамовито сміялась
троянди також були кров’ю
[солодкою]
наче коріння дерев
дерева є скарбом
і я бачу їх пісню
ІІ
холодом зламано
потойбічність мрій
двері рипіли
не в мою честь
грудень затуляє дірки
викреслюючі
помилковість спогадів
літньої жінки
коріння має червону основу
дерева мають червону основу
листя має червону основу
вітер має червону основу
[саме тому він
приходить останнім]
гріє тіло в дірках
у залишках твого танцю
переплетеного з моїм
в антипросторі
відпочиває
на мелодійних гронах
в твоїй залі
зазвичай
теплій і тихій
у цю пору року
кора
продовжує співати
в готичнім каміні
ІІІ
земля стогне від пісень
незлічених комах
теплі звірі
сміються у пастці
плаче лише той з них
хто не зміряв її глибини
відчуваєш
божевільну швидкість слів?
по залізничних коліях
гасають
заклопотані янголи –
світлий час відпусток
поїздок за небокрай
твоїх несамовитих зрушень
зламаних кондиціонерів
пилу на підвіконнях
і, звичайно,
горіхового меду
червоного горіхового меду
пам’ятаєш його?
тоді
біля змілілого океану
спостерігаючи його смак
разом
закохані
від шкіри до атомів
щиро бажали
один одному смерті
а вони...
...вони все співали...
...і співатимуть
коли нас не стане
[тим паче
коли нас не стане]
