Півсвіту під свиту, а світ помістився у жменю,
І стелиться шлях у тумані, немов в молоці.
За чубом чорнявим заховані очі зелені.
Мандрує хлопчина, спокуса його – манівці.
Бо він мандрівник... Без порогу до рідної хати.
І пилом густим накриває цнотливі вуста
Дорога. Що далі? Напевне ніколи не знати.
Голубить не жінка – гаряча пшениця густа.
Чого тобі треба? Чого тобі хочеться, хлопче?
У серці гарячому ціле суцвіття надій...
І сиплеться день промінцями у вариво ночі,
І ти випиваєш до дна цей таємний напій.
І місяця скибка покличе у далеч незнану,
У зиму морозів чи літо гарячки і злив.
Щоб жити, творити зустріти єдино-кохану...
Цей світ не зловив тебе, значить даремно ловив.
