Рима "гоблін – ого, блін", недосяжні мети...
Епітафія зі словами "Геть звідси!" постане горою –
коли натурниця напіввідомого поета
не закохається в його клінічного героя.
Може, застрелити Леннона? І лишити сліди...
Може, заплакати, коли страх очі розтисне?
Але ходи – не ходи, ходи – не ходи. Не ходи...
Шукай читача, якщо треба співумисник.
Таке відчуття, ніби везеш труну мимо лікарні.
Дядьку, покатайте на труні, ми з дурнів ушились.
Це ми ззовні такі, а насправді ми неймовірно гарні.
Нам сниться таке, що вам і не снилось.
Стати ждуном, недовертнем, словесною грою...
Зупинитись посеред усього цього асфальту.
Наплювати на нього; згадати свого героя.
Вибрикнути сальто-аморальте.
***
Ти маєш не знати відпочинку.
Речі пакуй, іди в солдати.
Я, може, також робив учинки,
за які не хочу відповідати.
Але там ти вибіжиш назустріч морю.
Побачиш за обрієм півсвіту.
Я, може, також все те говорю,
за що для тебе там сонце світе.
Отож його і люби найдужче.
Спіши до нього, пакуй валізу.
Я ж, може, також туди піду ще.
Я ж, може, також туди долізу.
***
Ми багато куди ідемо.
Ми величезна братія.
Бо ми хоча і демо,
а все одно КРАТІЯ!
***
Здається, це була якась зала.
Здається, там була якась дівчина, здається, щось казала.
Здається, вона питала, чом ти не подзвонив.
Здається, ти навіть ви брехнув декілька слів.
Про те, що у тебе нібито було повно справ.
Про те, що кожен, хто хотів, пив з тебе соки.
А й справді, чом ти не зателефонував?
А й справді, чим ти був зайнятий того року?
***
У твоїм серці є дві нудьги –
Що перша твоя нудьга
Кожного дня додає тобі нової нудьги,
Що друга твоя нудьга.
Також у серці твоїм є дві снаги –
Як і перша твоя снага
Кожного дня додає тобі нової нудьги,
Так і друга твоя снага.
Тому й немає у твоєї снаги ваги,
Бо в серці у тебе тільки одна вага:
Що вага першої твоєї нудьги,
Що другої твоєї нудьги вага.
***
Чия ця буква, невже твоя?
Її із пам'яті витер вітер.
Я забуваю твоє ім'я.
Я вже забув з нього кілька літер.
Хоча назвав тебе саме я.
Для тебе треба такої згуби,
щоб навіть букви з твого ім'я
повипадали, неначе зуби.
***
Така любов – дияволовий дар
з яскравістю божественного світоча.
Таку любов нестиму на вівтар
допоки вона вся з мене не витече.
Гойдаються в ваганні терези –
це я очима зважую тверезими.
Це я втомивсь визиркувати з
голів і душ, замінених протезами.
І світ уже не сцена, а манеж –
воно ж оце ж як мед, так і лопатами.
То з натовпу тікай, бо попадеш
під всюдисуще око телепатове.
А я ж хотів повірити в прогрес.
Щасливий був від погляду єдиного.
Мені лишалось трішки до небес.
Драбина в них пручалася жердинами.
***
У чому річ? Ти прагнеш перестати?
Таке воно, те щастячко хвостате.
***
Я подививсь замріяно і чало.
Вона дивилась лагідно і чуло.
В моїй душі душа моя кричала.
В її душі душа її почула.
В її душі душа моя, печале.
Незатишно у душах наших, лише.
З усіх боків нам подумки кричали,
аби ми з нею думали тихіше.
***
Небесні колії розмило.
Це не турбота для бійця.
Він піднімається з могили.
Стирає землю із лиця.
І кожній дякуючи бомбі
за світ, похований в імлі,
ступає він, неначе зомбі,
на неживе лице землі.
***
Не буду думати про майбутнє,
плішиве й пузате.
Просто зблисну як справжній,
доки усе на світі – моє,
доки варто усього-на-всього слово "вічність"
сказати –
і у мене
уже
встає.
Тому до того, як прийде
передостання година,
з'являється пані –
таємна й незвідана, та,
на кого іще не ступала нога людини,
а якщо і ступала –
все одно залишилась свята.
О ти,
котра приходиш до мене святою,
до найпершого з принців на білому коні,
скільки разів
до зустрічі зі мною
ти
зраджувала
мені?
***
І як ви посміли сказати те слово,
яке не налізло нікому на вухо?!
Не варто чіпати мене, словолова.
Те слово не знало, що я його слухав.
***
Але ж ви також це переживали!
Навали снів, реальності навали.
Тоді чому ви все позабували?
***
маючи такі дивні очі
маєш такі дивні вії
маючи таке дивне волосся
маєш таку дивну відсутність
зовсім не схожу на відсутність пазаминулу
я повернусь і любма тебе любитиму
***
Цей світ напоготові.
А я такий, як всі,
хто вчився на любові,
а виріс на попсі.
Цей світ на ймення лихо
почався з того дня,
який у спину диха,
який наздоганя.
Просіяти крізь сито,
втопити у очах
той день, що не зносити
на найманих плечах.
Хоч сам я й на підносі
його не піднесу.
Тому що я і досі
Закоханий в попсу.
Заповіт
“Не клонуйте мене”, -
- то є мій заповіт.
Не повторюйте душу мою самовбивчу.
Не клонуйте мене й через тисячу літ,
бо сучасну свою біографію вивчу.
І спитаю про світ
(це велике цабе!),
чи ті самі його населяють мудили…
Чи так само уб'ють, моя доле, тебе
діточки тих мудил, що зі мною ходили…
І цей світ поженеться.
І наздожене…
Що тоді я скажу своїй втраченій зірці?
Не клонуйте мене. Не клонуйте мене.
Бо воно ж так незатишно
у пробірці…
***
І чи тримати, чи нести
чи крізь сніги, чи крізь юрбу
чи каменюки, чи хрести
чи на душі, чи на горбу...
...Аж золота порветься нить...
А на душі зійде печать –
чи все те серце, що болить?
чи всі ті очі, що блищать?
Чи всі ті спини, що горби?
Ридай надривно у рукав.
Ну, себто, видимість роби,
що власну долю налякав.
***
Не йди, на небесах не стрінемось, мала!
Тому що в мене інші будуть там діла.
***
у мене не було жодного знайомого з лісу
тому коли брехали собаки я згадував
що в домі у мене золото і жінка
але почерк тієї записки із немовлям
здався мені занадто знайомим
і тоді я вловив упиря що здіймав
на ґвалт моїх собак але відпустив його
бо його обличчя було знайомим нестерпно
***
Так сумно вбивати метеликів.
Вони залітають опівночі.
Вони налітають на лампочку,
весь світ затуляючи крилами.
Не нам їх судити, пухнастеньких.
Розплющивши очі, побачимо:
щось дивне з цією планетою,
щось коїться з нашими віршами.
