Резервація повітряних зміїв цвіте у цій порі чорними трояндами, що
приростають до землі пелюстками. Дівчата – на гойдалках,
місяць – понад лісом, смерть – біля дверей. Стукає чи ні –
не розбереш, бо в очах туман; мана, павукоподібно, тінню
ходить попід вікна. Ой, Леле, Леле, допоможи!
Колись він розквіт. Це було навесні. Він ріс з піснями,
танками, поклонінням, святим шануванням. Гріло його сонце,
пекло у чорне, - робило золотим з зеленого, робило
з золотого – чорним і знов золотим.
ІІ
Скрипить колесо на фірі, гойдалки розбивають останні мої надії.
Повіяв степовий вітер – і ватра похилилася.
Чи то день сьогод' такий, чи то я не можу пробудитися,
Чи то вона затуляє мені вічі?..
ІІІ
Дай мені руку. Я поведу тебе туди, де віє хуртовина.
Резервація пуста. І навкруги ніц нема. Лиш тільки ляльки,
спіралі, колядки… Ляльо-матко! чого караєш так?
IV
У вікна стукає дощ. Його Змія послала нам. Сливи чорніють між листя й
Вмиваються синім сміхом. Сидять три голубойки на гілці:
«Ет, панове, ет, браття, що будем робити? Як нам із вами сей світ відтворити?
Бо йде дощ, заливає – поля й гори зникают, ні Сонця – золотого свастя – ні
Місяця – свастя залізного – ні Зір – діток їх – вже не бачим який ден! Все хмарами, хмарами синеє небо забито», - промовля перший голуб.
«Я, панове, от що скажу: не сила нам з небес хмари забрати, і світ відтворяти».
«А згадайте, браття, як то ще не було з нащада світа, та ще й ни було ні неба,
ні земли, а лем тільки було море, а серед моря явір зелений. І так то ми
тоді були нанесли пісочку золотого з дна морського, посіяли – і ся стало нам ясне небой-
ко, ясне небойко, світле сонейко, світле сонейко, ясний місяць, ясен місяць,
ясна зірниця, ясна зірниця, дрібні звіздойки…» - мовив третій голуб.
V
Резервація повітряних зміїв зараз пуста. Лишень духи пращурів гойдають
парасольки кульбаб. Німа зозуля говорить із Дубом:
«Ой, Дубе, Дубе, ти бачив все теє, ти чув, ти не спав. Ти знав їх вчинки,
їхню працю важку. Ти свідок не однієї сотні років, не одного Кривого Танцю,
не одного Купальського вогнища… Стоїш тут, край ріки, п'єш криштальну воду».
Сонце впало у Ирій. Лелека відкрив дзьоба й випустив з нього першу зірку.
Її відображення замиготіло у воді.
VI
Гойдаються дівчата, скрипить колесо старої фіри, волики, втомлені, п'ють воду
й дрімають. Під ними жива травиця набирає соків життя. Дихає чорна
земля.
Вже співає соловейко сумну думу, бо він знає те, чого не зна ніхто
інший.
Ідуть степами, за далекі гори, вершники.
Резервація повітряних зміїв цвіте ув останній раз
отруйним квітом
папороти.
