| © Анютка Петрів , 07-06-2008
|
Іван Якович Франко
Я хтів кінець життю зробить,
Марну лушпину геть розбить,
Хотів зусиллям власних рук
Здобути вихід з страшних мук,
Хотів я вирваться з ярма
Твойого чару – та дарма!
Зусиллям всім наперекір
У мні трусливий, підлий звір
Бунтуєсь, плаче, мов дитя, -
Сліпая привичка життя,
Прив’язання до тих кутів,
Де я не жив, а животів,
До праці, що з’їдає дни,
А замість рож дає терни,
До того краю, що, мов смок,
Із серця ссе найкращий сок,
Аж висхне віра в нім жива, -
Тоді отрути долива.
Я чую се – єдиний лік,
Се кулька в лоб. Та що ж, хитка
Не піднімається рука.
Увесь свій жаль, увесь свій біль
Хтів я в одну звернути цілі,
В один набій страшний, як грім,
Зібрать свою всю силу в нім
І вилить голосно, мов дзвін,
Останній спів, страшний проклін,
Такий проклін, щоб мерзла кров,
В ненависть злилася любов,
Змінилась радість в темний сум,
І щоб краси не бачив ум,
І щоби уст цурався сміх,
І від повік би сон відбіг,
Тюрмою б весь зробився світ
І в лоні мами гиб би плід –
І сей проклін, душе моя,
Хотів на тебе кинуть я
За насміх твій, за весь твій чар,
За той болячий, клятий дар –
З тернових колючок букет.
Та в серці мойому поет
Бунтуєсь, плаче, мов дитя,
Для нього ти краса життя,
Струя чуття, пісень пора –
Проклін у горлі завмира.
"Зів’яле листя"
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
