Туман. Дощ як неодмінна складова повітря.
Вона знову мені подзвонила, та, моя дівчина.
- Осінь.
- Як ти помітила?
- Немного холодно в кедах...
- Но это фигня. Навіщо ти мені дзвониш?
- Щоб нагадати, що я не міф і не вигадка. Щоб дізнатися, що нового в твоєму житті.
- Нічого. Я не ходжу по дахові, не гублю рукавиці, не читаю вголос.
Здавалося, ще пару секунд і вона почне згадувати, як нам було добре разом. Колись дуже давно. Але цього разу вона хотіла розповісти про себе.
- У мене живе доберман. І я знову сплю з багатьма чоловіками.
- А я з жодним.
- Не вже ти й досі закохана у нього?
- Не знаю.
Я справді не знала.
*Туман, краплі води на долонях та віях. Я йшла додому, подумки благаючи, щоб там нікого не було, хоча й знала, що це неможливо. Я чекала приступу агресії, за яку пізніше буде соромно. Рукавиці не спасали і руки тремтіли від холоду і образи, що я така, яка є*
Я знала лише те, що мрія про гори, сноуборд та глінтвейн не розтанула за ці декілька років.
Вона читала думки:
- Ти з ним не будеш.
Мені так хотілося сказати їй, що я змінилася:
- Я більше не п'ю водку. І не ношу коротких спідниць та не танцюю на столі.
- Дарма. У тебе гарно виходило. А я перестала бути ніжною. І що з того? Мене все-рівно хочуть.
У неї був теплий голос, наче тримаєш у руках чашку гарячої кави з коньяком. Але ж я ніколи не любила ці напої: ні перший, ні другий.
- Прощавай.
Я поклала трубку. Так, я буду завжди пам'ятати про неї як про космічне створіння, яке не відомо звідки потрапило в моє життя. І, можливо, буду шкодувати, що так і не поцілувала її тоді і не відчинила двері, коли вона стояла під моїм під'їздом.
Вона слухала Земфіру і ніколи не була однаковою. Все одно набридла.
Я поклала трубку і зробила собі викрутку. Вперше за ці роки.
