Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2584
Творів: 46993
Рецензій: 91403

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

на конкурс "Чорна Яма"

© Ольга Мігель, 12-04-2006
                               Чорна яма

  Пізнього вечора семирічний Сашко з сумом дивився на чорні руїни рідного міста, якими гуляли закутані у старе, брудне дрантя чваршники – хворі, слабкі, божевільні, засуджені на вічне страждання бездомні. Вони перевертали кожний камінчик з надією знайти хоч щось, що не дало б їм померти з голоду. Знайшовши уже давно зіпсованого, висохлого, почорнілого трупа померлої у муках жінки, вони накинулися на нього і, б’ючись, намагалися вибити собі шматок смердючої плоті. Їхні пусті, побиті виразками обличчя були сумні, а в очах давно не палав вогник надії. Попід землею блукав темно-сірий, пропахлий смертю туман. У затягненому сіро-чорними хмарами небі іноді з’являлися червоні спалахи. На обрії виднілися труби “Підземного промінчика”, єдиного у місті заводу, який глибоко під землею виготовляв огидну на смак, невідомо з чого зроблену їжу, яку запаковували у спеціальні банки і раз на місяць відправляли на поверхню, щоб рознести її по домівках. На кожну душу видавалося по сім банок, які треба було розтягнути на місяць, до приходу чергової партії провізії.
  З двокімнатної квартири, в якій крім Сашка жили ще десятеро чоловік, уже два тижні ніхто не виходив. А покидав її дядько Степан лише для того, щоб закопати потай від чваршників тіло тітки Марусі, яка померла від загадкової хвороби, яка вкрила її тіло чорними плямами, що з часом стали кровоточити і страшенно боліли. Та останніми роками перестали шукати ліки від нових хвороб, які десятками з’являлися кожного дня. Медицину було покинуто і вчені почали шукати нові технології, які дозволили б захиститися від шалених доз радіації.
  Решта родини лежала на старих іржавих койках зі смердючими матрацами. Останню мишу, яка з’являлася у квартирі, з’їли ще вісім місяців тому. Минав 2145 рік.
  Відійшовши від вікна, Сашко сів поряд з дідом Миколою, найстаршим у родині, а може і у місті. Багато хто досі не міг зрозуміти, чого він прожив так довго.
  -Діду! А, діду... Кхе-кхе... – прокашляв Сашко. –Діду, а правду кажуть, що колись життя було не таке? І правда, що ти тоді жив?
  -Правда, малий, - простогнав старець. – Колись Земля цвіла, а люди були гордою расою. Це було сорок з лишком років тому, точно не пам’ятаю. Та вже тоді ми були далекі від ідеалу. Люди вбивали себе курячи цигарки та п’ючи алкогольні напої, багато хто приймав наркотики. Весь час велися безглузді війни, а тисячі великих заводів та автомобілів (пам’ятаєш, я розказував тобі про автомобілі?) псували нам повітря. Та тоді більшості на це було начхати. Я досі не вірю у те, що сталося.
  -А що сталося, діду?... Кхе-кхе-кхе...
  -Ти впевнений, що хочеш це почути? Розповідь буде довга, - прохрипів дід.
  -Розказуй.
  -Ну, тоді слухай:
  Приблизно за рік до того, як все почалося, я був ще молодий. Мені було майже двадцять років. Я народився у заможній родині, та й красенем яким був! Що, не віриться? А правда! Тоді всі дівчата мріяли щоб я з ними погуляв, чи хоча б заговорив. Усі вони: гарні, з зачісками, макіяжем, у коротких спідницях та відкритих футболочках, в туфельках на високих підборах... всі намагалися мені угодити. І мені це страшенно подобалося. Я ні про що не задумувався, просто жив. Та здавалося мені, що у цих дівчатах чогось, а не вистачає. Душа з ними не літала у хмарах, а тихо дрімала в тілі.
  Та одного дня щось у моєму житті змінилося. Йшов я, як завжди оточений приятелями і вродливими дівицями, як бачу – сидить на лавочці біля парку дівчинка років сімнадцяти. Вся така тиха, скромна, з окулярами на носі, у довгій спідничці та светрику. Отак просто сидить на краю парку і читає якусь книжечку.
  „Дивись, що то за опудало!” – закричав Юрка, мій давній приятель.
  „Точно, опудало!” – підхопили решта хлопців.
  А дівчата, наче ворони, налетіли на дівчинку та почали над нею знущатися. Книжечку забрали та, дражнячись, покидали між собою, а потім порвали та викинули до смітнику. Почали смикати дівчинку за одяг та всякими поганими словами її ображати. У мене щось наче у грудях і запалало, як раптом...
  „Миколо! А чого це ти стоїш там і не розважаєшся! – засміявся Петро, теж один з моїх приятелів, який у цю мить зірвав з дівчини окуляри і, кинувши на підлогу, розчавив ногою. – Ти що, у добряків записався? Мати Тереза”!
  „Нічого подібного!”, – гаркнув я. Дуже багато для мене, молодого і дурного, важила тоді думка інших. І щоб не здатися їм слабаком, підійшов я до дівчинки, схопив її за коси, дістав з кишені ножика та й відрізав волосся. Подивилася вона на мене своїми чорними оченятами, з який сльозинки потекли, і в мене як камінь на серце звалився. Та я виду не хотів подати і, розвернувшись, викинув жмут волосся до того ж смітнику, в якому і її розірвана книжечка лежала.
  За кілька хвилин компанія наша розійшлася. Я довго потім пиячив, намагався забути, вибити з голови ту дівчинку, але не міг. Приятелі мої побачили що я слабшати почав, тай майже перестали зі мною розмовляти. От іду я такий зажурений і знову бачу ту саму дівчинку, цього разу коротко підстрижену і сумну-сумну. А вона мене побачила і завмерла.
  “Не бійся”, - сказав я їй і зробив крок назустріч. А вона лише відступилася. Та побачивши що я сам, стала боятися трохи менше. Виявилося, що звати її Софія. Вдалося мені зав’язати з нею розмову, під кінець якої вона вже не ставилася до мене як до чудовиська, а дарма...
  Словом, вдалося мені вмовити її зустрітися зі мною знову. З часом ми стали справжньою парою і я відчув, що вона мене покохала. Місяць ми з нею зустрічалися і мені вдалося вмовити її пожити разом, хоча вона цього трохи боялася. Жили ми з нею не дуже довго, тижнів з п’ять. Потім знову я зустрів своїх старих приятелів. І як взнали, що я з Софією разом живу, то засміяли мене. І почала з’їдати мою душу чорна гординя. Сказав я їм, що спеціально знущаюся над дівчинкою щоб погратися, а потім покинути. Не повірили вони мені і почали вимагати, щоб я на їхніх очах до завтра вже її прогнав.
  Мене охопило те страшне бажання знову стати серед них лідером. І того ж вечора вони стояли за моїм вікном і уважно за всім спостерігали. Коли Софія хотіла сказати мені щось важливе, я перервав її та сказав, що вона мені набридла і щоб йшла геть. Кілька хвилин вона просто стовбняком стояла. Потім я повторив їй щоб негайно забиралася. Вона одразу вибігла з квартири, навіть речей своїх не забравши. Уже у коридорі, перед тим як за Софією хряснули двері, я почув божевільний, істеричний плач. За хвилину до квартири увірвалися мої приятелі, які аж падали зі сміху. А я був як розбитий глечик. Нічого не розумів, та й не хотів розуміти. Компанія пішла далі, а я три дні просто так і просидів нерухомо у кріслі. Я не здатен був рухатися, їсти, пити, спати, навіть думати. Я просто, мов статуя, сидів з розплющеними очима і дивився у стінку. І знав же, що не гідний і кінчика нігтя з пальчика її ніжки...
  Кинувся я у безкінечні гуляння, сподівався що біль мине, але не минав. Я не міг жити і замкнувся в квартирі. Раз на тиждень виходив до магазинчика через дорогу, щоб купити найпростішого харчу, яким і жив весь час. Я не прибирав у квартирі, не чепурився, майже не мився. З красеня, за яким бігали всі дівчата, я перетворився на огидну, відразливу тварину, на яку було страшно поглянути. Так пройшли майже вісім місяців мого життя. І вирішив я, що не можна так більше. Подивившись з огидою у дзеркало і, навіть не замикаючи квартири, пішов до мосту топитися. Ідучи узбережжям, я бачив, як брудною водою до берега прибивало мертву рибу. Година була рання, тож нікого там бути не було. Тому я і здивувався, побачивши що прямо посеред мосту всілася на перило дівчина. Приглянувся – а то моя Софійка сидить і плаче. Така маленька, слабенька, сидить, поклавши руки на величезний живіт.
  “Привіт, - тихо прошепотів я, підійшовши до неї. Опустивши оченята, вона мовчала. – Це...”.
  “Так, - тихо відповіла вона. – Дитина від тебе. Ось що я хотіла тоді тобі сказати”.
  Тієї ж миті я впав їй у ноги, почав ридати, вимолювати прощення. А вона так само сиділа мовчки, нерухомо.
  “Я не тримаю на тебе зла, бо не здатна на це, - нарешті промовила вона. – Але мені ніколи не перестане боліти. Я пішла додому, але дізнавшись про дитину, батьки вигнали мене. Відтоді я тиняюся вулицями”.
  “Іди до мене! Повернися! Клянуся, я тебе не кину!” – молив я.
  “Як я можу тобі вірити?”, - прошепотіла Софійка.  
  “А я й сам не знаю”, - заплакав я.  
  Врешті решт згодилася вона повернутися до моєї квартири. Життя стало трохи світлішим і, здавалося, набувало сенсу. Але доля була зла на мене. І одного ранку я прокинувся від страшенного гуркоту. Все навколо тряслося. Схопивши Софію, я вискочив з будинку за хвилину до того, як він завалився. Мені стало зрозуміло, що почався сильний землетрус. Будинки падали так, наче були зроблені з сухого піску. На щастя, квартира моя була на краю міста і ми встигли добігти до степу. Але й це був не кінець. Разом ми спостерігали, як вибухають заводи. Полум’я від них охоплювало уламки будинків і ми бігли далі й далі. Земля під містом провалювалася. Скрізь бігали військові. Ми помітили, що вони гонять натовп у наш напрямок і побігли ще швидше. Раптом наші очі засліпила срібляста кришка бункера, біля якого метушилися солдати.
  “Уже є перші!”, – прокричав якийсь з них, заводячи нас до бункера.
  Ми довго спускалися по сходах і нарешті опинилися у наповненій маленькими стільчиками великій вогкій брудній кімнаті зі сталевими стінами. Помітивши, що за нами біжать ще сотні людей, ми швидко сіли на стільчики у самому кутку і притислись один до одного. За хвилину уже вся кімната була заповнена наляканими людьми.
  “Ви закрили бункер?!!!”, – голосно загорлав якийсь пузатий чоловік у військовій формі.
  “Так точно!!! – вигукнули солдати. – Бункер запечатали! Ми в безпеці на 70%”.
  Потім пузань пішов до окремої кімнати, а солдати побігли у іншу. Раптом земля ще більше затряслася. Стало надзвичайно спекотно. Це продовжувалося кілька днів. Врешті решт стало тихо, але з бункера нас не випускали. Їжу видавали раз на день. Ми так і не розуміли що до чого, аж раптом до нас заговорив хлопець років чотирнадцяти:
  “Ви не дуже лякайтеся, ми будемо в безпеці, - сказав він. – Мій батько працював над цим бункером, тож мені все відомо”.
  “Що ж сталося?”, - запитав я.  
  “А сталося те, що люди знищили Землю. – зітхнув він. – Всього детально я не знаю. Але відомо мені от що: науковці, які кілька років тому працювали на Місяці, щось там не так зробили і з часом він почав повільно наближатися до Землі і врешті решт мав впасти. Це і сталося. Влада давно це знала, і тому світові лідери домовилися між собою і вирішили у кожному великому місті побудувати по такому бункеру. Це мало б захистити тих, кому вистачало місця. Решту ж просто залишили на вулиці”.
  -Як це так, лишили людей на вулиці... кхе-кхе-кхе! – вигукнув Сашко обірвавши дідуся.
  -А отак і залишили.
  -Що ж з ними сталося?
  -Тих, хто дивом зміг вижити, та їх нащадків ми тепер називаємо чваршниками. Вони відкинуті рештками суспільства, у них немає захищеного від радіації дому і поставки їжі. То мені продовжувати?
  -Продовжуй, дідусю, - прохрипів хлопчик.
  -А ще нам той хлопець ось що сказав, - продовжив Микола свою розповідь:
  “А на додаток через вихлопні гази було практично зруйновано озоновий шар. - розказував хлопець. - А як раз у ту ніч сталася страшенна буря на сонці. Радіація і ультрафіолет дійшли до нас і тепер вижити на поверхні практично неможливо. Судячи зі слів батька, на поверхні руйнувалося все. Вибухали усі вулкани, землетруси не припинялися, узбережжя накривали цунамі. У мене особисто склалося враження, що природа жорстоко мститься людству за те, що воно так довго над нею знущалося. Їй набридло, що людина називає себе її царем, от і вирішила довести що цар, який сам себе коронував, нічого не вартий”.
  “А що з нами буде?” – запитав я.
  “Наше майбутнє забезпечено, - оптимістично зітхнув хлопець. – Вчені розробляли не лише бункери. Створено також кілька п’ятиповерхових будинків, обладнаних всім, що необхідно для виживання в умовах, які чекають на нас у майбутньому. Зараз вони під землею, але коли все трохи вщухне, їх звідти піднімуть за допомогою техніки. Коли будинки зберуть, туди поселять всіх хто жив у бункерах. Їжу для нас виготовлятимуть на підземних заводах. Вчені зробили якесь таємне наукове відкриття, за допомогою якого виготовлятимуть щось, чим нас і годуватимуть”.
  Раптом сталося ще одне лихо:
  У Софії почалися перейми. Того ж дня вона народила твого батька і одразу померла. Лікар сказав, що вона була страшенно слабка, а її тіло виснажене через жахливу екологічну обстановку, плюс сильний стрес зробив своє діло. Данилко, так я назвав сина, теж був слабенький. Я взяв його на руки і міцно притис до серця. Тіло Софії кудись віднесли і відтоді я не знаю що з нею сталося. А Данилко захворів і помер за кілька місяців до твого народження.
  Коли будинки були нарешті готові, нас у спеціальних костюмах групами виводили з бункера, саджали у автобуси і відвозили до тих трьох будинків. У цю квартиру поселили мене і другу твою бабусю з чоловіком і старшими дітьми та ще кілька душ. Я один прожив так довго. Більше немає людей, які пам’ятали б Землю такою, яка вона була раніше –щедрою, квітучою і прекрасною.
  -Дідусю... кхе-кхе-кхе! – знову закашлявся Сашко. – Невже Земля більше не буде такою, як раніше?
  -Хто зна. Може ті вчені щось і придумають, але чи встигнуть вони довести все до ладу поки люди не вимерли? Набагато легше було просто не мучити планету, поки вона не стала мстивою. Може треба було жаліти і берегти її з самого початку? Людство ніяк не могло зрозуміти одного: Людина не цар природи! Це вона її цариця.
  Дід Микола закашлявся і, вкрившись старою, драною ковдрою, заснув.
  Сашко знову підбіг до вікна. У руїнах голодні чваршники розгризали і їли кістки від недавно знайденого тіла. Вся планета нагадувала один великий страшний цвинтар і Сашко ніяк не міг зрозуміти: як планета могла бути прекрасною? І якщо вона дійсно була прекрасною, то як сталося, що уся краса зникла у чорній ямі відчаю та руйнації?
  Хлопчик крізь скло дивився на те, що колись було гарним, а зараз викликало страх і огиду. Він не знав, що буде з ним завтра, і тим паче через тиждень, місяць, рік. Він був жалюгідний і безпорадний, як і всі люди.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Одним словом, усі вмерли

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© М. Гоголь, 13-04-2006
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 18.160583972931 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …