Містечко Вільв здавна славилось своєю архітектурою. Вузькі вулички, поважні храми додавали місту шляхетності, а аромат кав’ярень наповнював шармом місто гонорових та злегка лінькуватих городян. Вони багато говорили про своє містечко, вишуканими фразами писали в газетах про його славну історію та героїв минулих днів, відтворювали яскраві легенди. О! Вони це уміли. Красномовство було однією із чеснот гордовитих городян. Та особливо пишались жителі містечка скульптурою Нептуна, що прикрашала центральну площу біля Ратуші. Це була робота невідомого флорентійського майстра XVII століття. Досконале тіло античного бога справді достойно звеличало стару площу. Іноземні туристи у джинсових капрі з фотоапаратами на пузах регулярно шліфували його мускулисті ноги, позуючи перед камерами. Вітрини сувенірних магазинчиків захоплювали розмаїттям листівок, горняток, тарілок, футболок, на яких красувався величний античний муж.
-----------
Того вересневого ранку (а саме він і виявився початком золотої осені, що теж була у списку предметів гордості амбітних городян) пані Зося та пані Поля прогулювались центром міста, що так знайомо шарудів золотавим листям та дзвенів б/ушними німецькмим трамвайчиками. Пані Зося перша помітила міцних чоловіків у комбінезонах, які гучно відбивали такт важкими молотами біля основи мармурової статуї Нептуна. Невдовзі під’їхала вантажівка з краном на платформі, та люди в темно-зелених комбінезонах почали обв’язувати Нептуна товстими мотузками.
- Куди це Ви нашого Нептуна? – запитала пані Зося.
- Потребує серйозного ремонту, - відказав один з чоловіків, втішивши пані Зосю широкою білозубою посмішкою.
Старші пані почимчикували далі, а вантажівка із Нептуном вирушила у невідомому напрямку.
Минув день, тиждень, місяць, зима. Першими схаменулись всюдисущі журналісти, задавши „несподіване” запитання завідувачу відділом культурної спадщини міста Вільв: „Куди подівся наш Нептун?” Віповіддю стала знайома всім фраза: „Без коментарів.” А далі телефонні дроти морщились від потоку іншомовної ненормативної лексики, що без особливих фантазій перелітала від начальників до заступників та виконуючих
невідомо-які обов’язки. Нарешті в мерії скликали нараду. Винним визнали молодого 68-літнього вахтера Степaна, який за 3 довгих місяці роботи на своїй посаді так і не вивчив, що працівники комунального господарства носять помаранчеві комбінезони із темно-синіми рукавами, але аж ніяк не темно-зелені. Степaна звільнили. Справу закрили.
Двісті років прикрашала статуя Нептуна площу старого містечка. Чию ж віллу за океаном буде прикрашати вона тепер?
Редактор місцевої газети довго мучився над заголовком статті про скандальну історію зникнення Нептуна, вибираючи серед таких, як „Маємо те, що маємо”, „Не маємо і того, що мали”, „Чи будемо ще щось мати?”...
Звернувшись до матеріалів слідства, він таки знайшов ту відповідну фразу. Наступного ранку газета вийшла із передовицею під заголовком „Потребуємо серйозного ремонту”.
