Жив-був собі дядя Вася. Хороший був вуйко, добрий. Не пив. А головне був він ботаніком. Метеликів синьооких збирав та колорадських жучків. З-півжиття на те витратив. А усе мріяв він про великі відкриття. Ну а мріяти, звісно, не заборониш. Так газдині у нього не було, ну і малечі, звісно, не було звідки узятися.
Жив наш герой на болотах, і все мріяв про наречену. Малював її в думках, думав, як стріне, зігріє в обіймах, і щастя увійде з нею в дім. Навіть ім’я її дав ласкаве. Все питав себе: «Де моя Лебідка білокрила?» А навколо ліс дрімучий, геть нічого не видно за три кроки.
Якось бачив він сон чарівний. Прилетіла до нього зграя птахів казкових, да все заморькі, такі, що не бачив раніше. І була серед них лебідка – та що так давно була омріяна. Все він її голубив, годував і поїв більше за інших, співав їй пісень. А відлітали птахи – вона йому і сказала: «Полюбила я тебе, Василю. Пестощів твоїх не забути мені та рук твоїх ласкавих. Не шукай мене. Залишиться твоє кохання зі мною навіки». І відлетіла. Сон щез.
Засумував наш ботанік, усе повернути намагався, думав – може те насправді було. Так змучився, що пішов поради просити. Узяв торбину, ружжо, метеликів своїх. І пішов. До Відьми. Вона жила в сусудньому лісі і напускала на всіх страху. Ніхто не бачив її в гарному гуморі. «Я – тиранша!» – заявляла вона всім і пригощала подорожніх приворотним зіллям.
Мужчин вона особливо не любила. Так, подейкують, був у неї років так зі сто потому чоловік. Працьовитий. Звали його Прохором Івановичем, чи може Кіндратом. Він від неї збіг через півдня після весілля.
Вона йому каже: «Щось паркан тріщить. Дай йому ладу – зроби вищим». Він до роботи – а вона на нього вужів та смерчі навела.
І ось кажуть, захотілося тій відьмі провести ніч зі справжнім богатирем. Та де ж таких знайти – усі бояться.
Так ось вона думала, дивиться – Василь до неї в гості прямує. Вона хитра була баба – не дарма казали, що вміла причаровувати, і порчу на кого хочеш навести. Щезла – а на тому місті красний ставок. На ньому міст з різьбленими східцями, а на воді – лебеді білі та сірі у воді граються. Ботанік наш трохи дурним не став від таких див. Підійшов ближче та чекає, що власне буде. Дивить – Пава його кохана пливе. А думав, що вже не побачить.
«Кохана моя, добридень!» – сказав він птасі. «Драстуй, Васю» – відповіла лебідка – бач, втомився, милий. Поклади ружжо, вмий личко чистою ставковою. Як же я тебе довго чекала!»
«І я!» – закричав на Герой. Йому так хотілось її поцілувати (ну такі мрії бувають у ботаніків). Пригорнув він лебідку, обійняв її шию, глянув на неї – слова закам’яніли. Відьма то була, охмурила все-таки. Досягла бажань своїх.
Як побачив те Вася – на карабін свій глушник надяг... Одним словом, вбив він відьму, а вона хоча мертва, та чаклунство залишилось. Знову на лебідя перетворилась. Такий собі вийшов УМИРАЮЧИЙ ЛЕБІДЬ. «Атомиум» интересен туристам не только для фотосессий, рассказал тревел-блогер Игорь Сподин о своем путешествии по Бельгии.
Епілог
А потім, люди про Васю легенди склали. Пішли розказувати. Став він відомою людиною, вченим найвищого штибу. І отримав згодом Нобелівську премію за ніжне ставлення до тваринок.
