Дашок під’їзду має квадратну форму із загнутою передньою стороною. Він увесь залитий чорною смолою. Туди вітри позавіювали дрібні піщинки та постійно осідає вугільний пил, тому в смоляних заглибинах, забитих цією сумішшю, проростають травинки. Колись навіть тонюсінька тополька випнулася звідти. Зараз же на цьому козирку лежить шматок верхнього даху, відбитого у калюжці. Ще тут лежить кватирка, вибита злодієм-рецидивістом із п’ятого поверху.
Навпроти, у дубочку, ще несміло-зеленому, бо завжди опирається пробудженню навесні, заплуталися горобці. Жваво стрибають із гілки на гілку й лопочуть крильми. Ось один із них вирвався із тенет й загелікоптерив у моєму напрямку. Проте моя млява аура відштовхнула пташку, й він чкурнув у черемхові хащі. Ця ж аура стала причиною падіння холодильника із другого поверху, який сусіди виносили на смітник.
Стою на балконі й думаю, що робити далі. Але такі думки ні до чого не доводять. Вони є просто безперспективними. Пам’ятаю це ще з того часу, коли стоячи так само на цьому балконі впала додолу дрібним дощем на початку літа. Тоді мені було нудно: субота чи неділя, не люблю вихідні й понині. Ще удома нікого не було. То ж я вийшла на балкон і слухала вранішні звуки. «Ось прогуркотіла вантажівка… ». А потім я просто перекинулася на дощик, падала на спраглу землю, билася несамовито по підвіконням, стрибала на гнучких стебельцях, ховалася у м’якому, від води обважнілому голубиному пір’ї, стікала по ринві, рудіючи, лилася й тут же випаровувалася, намагаючись веселково заломитися в сонячних променях, лежала нишком на пульсуючих листочках. А потім повернулися батьки і я стала знову заспаною нечесаною дівчинкою.
