твої пальці неквапно перебирали кільця ланцюжка, від чого на різних ділянках він то натягувався до краю, то вільно звисав на шиї. а мої губи ціпеніли і майже патологічно заздрили холодному сріблу, яке могло так легко і безкарно торкатися - при цьому нічого не відчуваючи, не мліючи і не збуджуючись. тим часом на твоє чоло незграбно впало пасмо волосся і сховало маленький прищик над лівою бровою. сховало його від моєї уваги, перевівши її спочатку на себе, а тоді на брови. чомусь спостерігаючи за ними я подумав про дві тоненькі пальмові гілки. хоча я ніколи насправді не бачив пальмових гілок. і взагалі ніколи не був десь там, на далеких півднях, але з невідомої причини в цей момент мені здалося, що молоді пальмові галузки у незайманих амазонських лісах (якщо вони ще існують) виглядають приблизно так. ось як ці два ніжні прутики, що несміливо тягнулися одне до одного, ніби дуже дуже хотіли нарешті зустрітися - тільки раптом на півдорозі їх обітнули... а далі я пропав. якось зовсім ненавмисно мій погляд ковзнув трохи нижче... і втопився. до божевілля блакитно-сірі очі... дивилися! ну справді, що ж їм ще робити? вони просто дивилися... і нехай сказяться всі художники світу, але не зможуть вони передати колір цих очей і того, що він здатен зробити з живою людиною. і жодна фотокартка не збереже в собі цієї безшумної електродрелі, яка просвердлює мозок наскрізь. мільйони закоханих поетів століттями оспівували мільйони пар очей своїх коханих, але скільки не читай їхніх віршів - не відчуєш на собі погляду цих очей і не помреш миттєво від вакууму свідомості. а вони ж тільки дивилися! і все... дивилися і закохували в себе, закохували не лишаючи найменших шансів на тверезу думку. вони нічого не приховували і не дозволяли приховати щось перед ними... та раптом ти кліпнула і я осліп. знову відчув своє тіло, усвідомив що я це я - десь там внизу стою ногами на землі, а тут вгорі дивлюся на твоє обличчя. дивлюся і похапцем запамятовую кожен міліметрик, щоб потім вдома розгорнути память на стелі темної кімнати чи під ковдрою холодного ліжка і заснути з тобою в підсвідомості. як виявилося, шкіра твого обличчя була нерівною, де-не-де гладка поверхня порушувалася горбиками, коричневими плямками і маленькими ямками після прищів. його не можна було назвати таким, що проситься на глянцеву обкладинку, але мої очі полюбили ці ямки, вибоїни і чорні цяточки на носі. без них, здавалося, просто не могли існувати ніжні лінії щік, підборіддя і задерикуватий кінчик носа, під яким непомітно для всіх жили два струмені твого дихання. коли ти говорила ніздрі ледь-ледь рухалися в такт губам, верхня губа поривалася кудись вгору, але досить було тобі замовкнути - і губи м'яко стулялися, внутрішні обриси пелюсток торкалися одна одної, творячи складки в кутиках і м'яку округлість обрисів зовнішніх. кожна найменша часточка твого обличчя будила десь там, глибоко всередині мене цілий симфонічний оркестр найтремтливіших, хоча й приречених відчуттів. неохайно вкладене волосся, віддане на поталу ранковому вітру, творило в навколишній атмосфері якийсь новий, здавалося нікому крім мене до цього часу не відомий запах. тільки хто сказав, що саме мені судилося його вдихнути? цей уявний аромат як антиолівцева гумка дотирав рештки моєї наївної свідомості, в той час як ти продовжувала дивитися собі просто так, кудись вбік... і усміхатися, від чого параліч знову охоплював мозок, щелепи, а тоді руки, ноги... ти розмовляла з кимось по телефону, спостерігала за людьми, що проходили повз тебе, поправляла складки на блузці, знову дивилася чи то на мене, чи то ще на когось за моєю спиною. а я безпорадно усміхався і одна за одною закінчували життя самогубством мої надії на примарне щось. найменша мрія про ніжність втрачала свій зміст із кожною наступною секундою мого мовчання, а ти мовчки готувалася покинути світ мого божевілля. можливо до наступного разу, до наступного паралічу серцевини моєї свідомості... аж поки логіка природного відбору переможе і чергового наступного разу вже не настане. десятки моїх феєричних фліртів, легковажних залицянь і хвилинних перемог ніби й не існували ніколи. так ніби я насмерть забув як це робиться, тільки стояв і збараніло роздивлявся невідомо яке за рахунком чудо природи. для тебе мене не існувало, та й з якої радості я раптом у твоєму житті мав з'явитися. я, миршавий студентик, що стоїть на проспекті і роздає перехожим рекламні аркуші про те, якими корисними для вітчизняних пенсіонерів можуть виявитись розкладні кухонні стільці фірми "Дерев'яна радість". тобі - чиїйсь матері, дружині чи коханці - до біса потрібні ці стільці і моя трагедія в тому, що я це розумію. чи швидше відчуваю на рівні недобитої карми. а на рівні п'ятої точки отримую віртуальний копняк від внутрішнього голосу, перезавантажую очі і народжую себе знову.
"прошу пані, доброго дня! а ви знаєте, саме цього тижня у нас за спеціальними цінами..."
