Іноземець
Оленка зовсім не хотіла нікуди їхати. Та, коли Василь Іванович викликав її у свій кабінет, стала чемно записувати адреси всіх донецьких фірм, які їй слід було відвідати, та імена людей, з якими вона мала зустрітись. Подумки Оленка знову докоряла собі, що не вміє постояти за себе, і що це зовсім не злочин пояснити босу, що у тебе можуть бути свої невідкладні справи. Та, як завжди, це був лише внутрішній голос. Вона задала Василю Івановичу ще кілька запитань, одержала ряд інструкцій та впевнено вийшла з кабінету шефа, чемно відповівши „Дякую” на його побажання щасливої дороги.
Підійшовши до свого столу, Оленка почала нервово пакувати документи в папку, згребла у сумку жменю ручок та калькулятор.
- Ти куди?! – ліниво запитала Лізка, що сиділа за столом поруч та клацала „косынку” на комп’ютері.
- Повна засада. Послали. Їду в Донецьк. Там наше обладнання на гарантії. Плановий огляд.
- І коли?
- Вже! Вони ще у понеділок дзвонили. Добре, що хоч літаком, а то я думала, що доведеться півтори доби в поїзді теліпатись.
- Та ти що!? А як же день народження Юрка, боулінг, вечірка? Не могла щось Василькові замутити: прийом у зубного, УЗД чи нирки.
- А як же! Запалення хвоста. Ти хіба його не знаєш? Як скаже щось, то відразу відчуваєш себе зобов’язаною йому у всьому, починаючи від власного народження. Навішає на тебе своїх неперевершених ідей, і ти виповзаєш з його кабінету із почуттям невиконаного обов’язку та вантажем недопрацювань.
- Та знаю я тебе. То ти ТУТ так говориш. А сама шуршиш, як бджілка. От і маєш нагороду.
- Ну не діставай! І так невесело. Хоча, згідна я з тобою, що сама винна, дурепа порядна. Все, я побігла. Юрка поцілуй за мене та поводьте себе достойно там на забаві. Я йому зателефоную. Па!
- Па-па!
------
На вулиці Оленка зловила таксі. Часу залишалось обмаль. А ще ж у душ та валізку спакувати.
Через 30 хвилин Оленка кулею літала по своїй однокімнатній квартирі, перевертаючи полиці та вішаки у шафі у пошуках необхідних речей, час від часу підбігаючи до включеного у ванній фену, щоб підсушити волосся.
Нарешті невелика дорожня валіза лежала закрита на ліжку. Поруч була шкіряна сумка з документами. Юна Олена Володимирівна застебнула середній ґудзик строгого піджака з вузькими овальними вилогами. Стала перед дзеркалом та подумала, що блузка може не дуже пасувати до брюк, коли вона зніме піджак, та міняти щось уже не було часу. Вона потягла валізу і сумку в коридор і викликала таксі. Потім зайшла в кухню та ванну перевірити газ і воду. Далі забігла в кімнату, щоб витягнути телевізор та комп’ютер з розетки. Там був жахливий безлад. Як добре, що вона має свою, свою квартиру. Невелику, але свою. Де можна завжди поводитись, як заманеться. Ну майже завжди. До речі, це ж завдяки її теперішній роботі, вона може дозволити собі винаймати це житло у сучасній п’ятиповерхівці покращеного планування. Тому вперед, до роботи!
Тут задзвонив телефон і диспетчер милим голосом повідомила, що машина вже чекає. Оленка повісила сумку на плече, взяла валізу за ручку і з оптимістичним настроєм зачинила квартиру та пішла до машини.
------
Невдовзі Оленка швидким кроком ввійшла в парадний зал куценького Львівського аеропорту. Поруч відбивала такт прудкими коліщатками акуратна валіза. Глянувши на інформаційне табло, Оленка зрозуміла, що приємної несподіванки, як завжди, не буде. Рейс 472 Львів – Донецьк затримується на 1 годину через несприятливі погодні умови в Донецьку. Вона ще постояла трохи посеред залу, дивлячись на мерехтливі літери на табло, та коли диспетчер оголосила по затримку рейсу 472, Оленка попрямувала до залу очікування. Хтось пройшов поряд з кавою з автомата. Приємний аромат нагадав Оленці, що вона сьогодні ще як снідала. Дівчина рушила до буфету. Валіза весело постукувала збоку.
За стійкою скучала руда діваха, поклавши дородний бюст поряд із грізною табличкою
НЕМА ВОДИ
Отже за кавою треба буде вернутись до автомату. Оленка пробіглась поглядом по яскравій вітрині, а тоді, запитавши чи свіже, купила пачку печива „Щось особливе” з абрикосовою начинкою. Цупка обгортка ніяк не піддавалась. Довелось відгризти шматок. Оленка дістала одне печиво, кинула пачку у сумку та пішла за кавою. Через кілька хвилин вона нарешті примостилась на одному з крісел. Сумки поскладала біля себе. Зліва сидів мужчина у світлому вельветовому піджаку, строгих голубих джинсах та добротних світлих замшевих мештах. „Мабуть іноземець”, - подумала Оленка, попиваючи каву та потяглась до сумки ще за печивом. Тут задзвонив мобільник. Віктор повідомляв, що зможе в суботу прийти подивитись, що там у неї з принтером. Оленка вибачилась, що в суботу мабуть не вийде, і що вона йому зателефонує, коли повернеться з відрядження.
Кава вже майже зовсім вистигла. Оленка взяла ще одне печиво з пачки на кріслі поруч. За мить вона із здивуванням спостерігала, як чоловік у вельветовому піджаку взяв із пачки печиво і спокійнісінько відправив собі у рот.
„Ото нахаба заморська!” – подумала Оленка, але промовчала. Невдовзі все повторилось. Нарешті у пачці залишилось одне печиво. Дві руки одночасно потягнулись до нього і одночасно спинились, торкнувшись цупкої обгортки. Оленка нагородила незнайомця поглядом, повним обурення. А він... лише злегка посміхнувся та весело підняв брови. Оленка знову змовчала і якось сухо зжувала те останнє печиво. „Дивний якийсь той іноземець; а може він і не іноземець зовсім,” – думала вона, мовчки розглядаючи його замшеві мешти.
------
Диспетчер гучно оголосила, що розпочалась реєстрація на рейс 472. Оленка підвелась, згребла в кулак цупку обгортку та попрямувала до терміналу №2. Зіжм’якану пачку жбурнула у смітник біля кавового автомату.
Черга рухалась, як завжди, повільно. По-галицьки. Коли перед нею залишались лише жінка з хлопчиком, Оленка відкрила сумку, щоб дістати квиток та паспорт. А там... лежала пачка печива „Щось особливе” із надгризеною обгорткою. У пачці не вистачало лише одного печива. „Точно іноземець,” – подумала Оленка і тихо посміхнулась.
