Про мене кажуть: “Добра вона була дівка, доки не занапастили”. Баби поспішають втекти з дороги, коли я йду. А коли таки перетну їхній шлях, то плюють потайки тричі через плече.
Баби пліткують: “У неї під сорочкою живуть гадюки”. Я хапаю себе за пазуху і відчуваю, як під грубим полотном звиваються живі холодні стрічки. Вони ссуть мені груди, наче в матері, і слухають калатання мого серця та впиваються жаром крові, згадуючи, як то воно: бути людиною.
Я знаю: колись вони були людьми. Та накликали на себе гнів Господа ділами своїми неподобними, тим, що насмілилися налякати Його, тож закляв він їх довіку без одежі по землі повзати безмовними тінями.
Хто ці люди, що кидають у мене каменем? Хто ці люди, котрі лякають мною нечемних дітей? Мене прирекли на свою ненависть, бо я говорила. Я казала: ваші свари пусті перед молоком місяця. Я казала: ваші гроші тьмяні перед золотом сонця. Я благала: не проклинайте безбатченків, бо вони лише діти. Я говорила: ваші злі язики та плітки сплелися міцніше за найбільший гадючий клубок. Я питала: навіщо замолювати нові гріхи в церкві, коли можна жити безгрішно?
А потім я замовкла назавжди, мій язик роздвоївся і з горла виривалося лише сипіння.
З кожним днем моя кров холоднішає, і заклавши руки між ніг, я уявляю їх зміями. Мені хочеться вивернути черево на сонці, а з настанням ночі я заклякаю, наче випита вщент. Я примарою рухаюся по хаті, тулюся до стін у вогких сінях, шукаю тихого закутку, аби лягти, аби волосся впало на очі, аби засичати, аби заснути...
Мій кіт від мене пішов, бо більше не може зігріти мене вночі. Ні він, ні тисячі ліжників, ні жар печі – ніщо не допоможе, коли настане ніч.
Я знайшла свою мудрість холодної осені у густому лісі. Я йшла навпростець до Вовчої долини, я поспішала на службу, бо у нашому селі церкви не було. Я зачепилася за корінь, провалилася спершу лишень ногою, налякалася, заборсалася. Пальцями хапала хрустке листя, чіплялася за віття, аби вибратися. Та земля піді мною осунулася, чорна паща провалля затягувала вниз, у глибоку яму. Я спробувала підтягнутися на руках, ще думала про те, як прийду до церкви така заболочена, думала про те, що скажуть люди, та не втрималася і впала. Летіла, лементуючи, цілу вічність, ударилася головою об каменюку. Прокинулася від вогкості та незнайомого прілого духу. Рукою полапала голову – липко від крові. Розплющила очі та похолола: навколо самі гадюки. Їх сотні, а може й тисячі. Великі й малі. Впиналися зубами в мої руки, лизали мою кров. А одна така велика, із ясними очима, із золотими рогами, дивиться мені в очі й каже людським голосом: “Нехай мої діти зігріються. Нехай мої діти нап’ються”. І я лежала, заціпеніла з жаху, не рухаючись, не відганяючи їх, відчуваючи, як по краплі спливає моє життя, як переливається червоним вином у сотні лискучих тіл, як робить мене невагомою, безтілесною... І коли сонна смерть торкнулася моїх очей холодним язиком, гадюка відігнала від мене своїх дітей і вкрила м’якою периною з листя. І сказала: “Роби, як ми”.
Вони крутилися навколо сірого каменя і лизали його, і я хотіла звестися і лизнути, та не посміла, лишень шукала очима, як вийти з ями. Та ноги ковзалися на глині, руки обривали слабкі корінці, а голову били памороки. І тоді я впала та заснула. А другого дня знову шукала виходу з ями, та коріння сплелося над головою і ледь пропускало сірість осені. І третього дня я чіплялася нігтями за стіни, дерлася, наче кітка, вила з відчаю, кликала на поміч. Та сили витікали з мене. І тоді я підповзла до каменя і лизнула його. Він був кислуватий, наче щойно з мурашника. В ту ж мить сили влилися в мене, наче у порожній глечик, очі відкрилися, наче вперше побачили світ, з рук проросло сяйво, а з серця – тепло. Гадюче сичання вилилося у тиху повільну мову, а пітьма ями наповнилася золотаво-смарагдовими переливами. Я лягла на спину, і мені у волосся забилися змії. Вони обплели мої руки, скрутилися мені на животі і грудях. І цілу зиму я слухала гадючі казки про створення світу, про звірине царство, про мудрих велетнів-полозів, про людську дурість. Ті казки очищували кров, відкривали серце, прояснювали очі. Вигнанці, котрі не мають жодної надії і не чекають нічого від життя та людей, мають свою особливу тиху мудрість. А коли сонце розтопило шелест зимових легенд, найбільша гадюка винесла мене нагору.
Моє серце розкраяно навпіл, наче яблуко. Я завмерла між царством зміїним та царством людським і плачу. Мені сказали, що я знаюся із лукавим. Мені сказали, що я – проклята, що я змія, що в моєму волоссі живуть чорти. Та вони не знають, як млію я, коли чую запах тютюну від дідів, слухаю шелест жіночих спідниць, відчуваю шершавість червоної нитки у шитві. І тільки весняне сонце кличе мене бігти. І тоді я, змастивши черево та пахви відваром тирличу, знімаю сорочку і повзу берегами, вигонами та горбами. І слухаю тихі зміїні пісні.
