Я сидів у вагоні. Пасажирів було небагато. Глянувши у вікно, я зробив для себе висновок, що нічого там не побачив. Точніше, щось побачив, але що саме не знаю. Куди я їду — теж не знаю. Треба когось спитати. Але, якось незручно, бо як це так? Сів у потяг, а куди направляюсь навіть не знаю. А може знаю. Просто забув. Треба згадати. Пам'ять геть відшило.
Поїзд зупинився. Двері відкрились. І тільки тепер я помітив, що двері розташовані у вагоні біля кожного сидіння, поруч з вікном. Ніби, як у квартирі вихід на балкон. А ще я замітив, що сиджу біля брудного підвіконника. На ньому стояла скляна попільничка доверху забита попелом та окурками. Дивно. Я ж не курю… А може хтось сидів тут, коли мене, ще не було? Цікаво, а де ж був я?
Стара жінка з двома дорожніми сумками підійшла до дверей та відставивши вбік свій багаж відкрила двері. Вони були на петлях, та під час відкриття скрипіли. Жінка вийшла та зачинила за собою двері. Сумки залишились у вагоні…
Поїзд рушив далі. Я став оглядатись навколо себе. Нікого знайомого я не бачив. Я взагалі нікого не бачив. Точніше, бачив, але не міг сконцентруватись кого ж я бачу.
Я встав зі свого місця та підійшов до якогось суб’єкта. На вигляд йому було років двадцять. Студент. В цьому я був певен. Він тримався за поруччя, яке являло собою металічну трубу замотану в синю ізоляційну стрічку. Цікаво, що поруччя, було встановлено прямо посеред вагона. Студент тримався за нього, він був п’яний. Його руки кровоточили. Червона рідина текла по долонях та по трубі, заплямовуючи синю стрічку.
— Навіщо ти тримаєшся за поруччя? — спитав я у студента.
— Боюся впасти. — відповів молодик. Його голос був п’яним та боязким. — Подивись, чи контролери йдуть!
— А що тут ходять контролери? — здивувався я. — А в мене навіть білета нема…
— В мене теж… Нема…
— А чому твої руки в крові?
— Бо я перерізав собі вени.
— А-а… — виразив своє розуміння я.
Питати, для чого він це зробив не хотілось. Але студент сам почав розказувати:
— Розумієш, в мене була дівчина. Така гарна… Дев’ять років з нею ходили. В п’ятницю мав намір їй освідчитись… А вона, сука, мені зрадила… З моїм другом… Дімою… Козел! Ти знаєш Діму? Того козла всі знають…
— Ні, не знаю… А нащо руки порізав? Через неї?
— А через кого? Пішов в гуртожиток… Спочатку хотів стрибнути з п’ятого поверху…Випив для хоробрості… Але потім побоявся і перерізав собі вени…
Дивно, стрибнути побоявся, а різати вени ні. Дуже дивно.
— І давно ти тут? — після хвилинної мовчанки спитав я в студента.
— Не знаю… Одне знаю точно: тут я не перший раз, але, мабуть, останній…
— А довго, ще будеш їхати?
— Поки кров’ю не стечу… А потім моя зупинка. А ти коли сходиш?
— Не знаю… Я взагалі не знаю куди їду. А ти знаєш?
— Знаю. Туди. — впевнено заявив молодик. — А може, якщо мене знайшли, то повернусь назад.
Суть розмови студента я не розумів. Куди їдемо, чого їдемо? Хто кого знайде? У
вагон зайшов контролер — жінка у синьому костюмі, в руках вона тримала кота.
— Чому ти встав? Йди сядь на своє місце. Зараз не твоя зупинка — сказав мені контролер.
— А коли моя? — запитав її я.
— Ще не відомо… Та думаю, ще не довго чекати. — пояснив мені кіт.
Те, що тварина говорить мене зовсім не здивувало. Я глянув на кота. Він зістрибнув з жіночих рук та став високим чоловіком у чорному довгому плащі. Метаморфози кота мене не здивували. Я взагалі нічому не дивувався. Вагон зупинився.
Відпустивши поруччя студент невпевненими кроками пішов до виходу.
— Чому ти йдеш? — спитав я в нього.
— Бо мене не знайшли. Прийшов час виходити. — сказав молодик та вийшов у двері зачинивши їх за собою. Скрип петель.
Я сидів на своєму місці, біля підвіконника з попільничкою. Навпроти мене — чоловік у довгому плащі.
— Куди я їду? — спитав я.
— Туди…
— Ще довго їхати?
— Хочеш, можеш вийти зараз… Хочеш — залишайся тут… — байдуже запропонував він.
— А можна перейти в інший вагон?
— Ні. — Відповів чоловік і вставши на ноги прийняв вигляд кота, а згодом додав — для чого? Там теж саме, що й тут…
Кіт повільно пішов до сусідньої лавки і зник під нею. Певно сховався від моїх питань. Я встав та направився до дверей. Вхопившись за дверну ручку я відчув дикий біль у руці. Довелось відійти від дверей. Біль вщух.
— Ще не твій час виходити. Тебе витягнуть звідси… Повертайся на своє місце… Руку ти втратив назавжди… Але нічого… ти отримав цінніше — досвід — почув я голос кота.
— Хто мене витягне звідси? — кричав я до кота. Вагон почав танути у повітрі, розчинятись у білому кольорі.
— Лікарі… — десь далеко і приглушено відказав кіт.
